Глава 6. Плітки баби Параски

Сомельє вирішив сходити до Лізи. Підійшов до хати обережно, щоб голова села не побачив його, адже тоді знову доведеться бігати, а Сомельє вже ледве на ногах стояв. Ліза якраз вийшла на дорогу.
– Сомельє? А ти що тут робиш?
– Та прогулююсь. Ти сьогодні в клуб ідеш?
– Та не знаю, можливо і піду. 
– Та ходімо, сьогодні буде весело, багато народу приїде. Чув, що знову перегони влаштують.
– Ну тоді пішли, – Сомельє та Ліза взялись за руки і пішли до клубу, це побачила баба Параска, яка сиділа на лавці неподалік. Тому одразу вирішила піти до магазину, там вечорами збирались усі пенсіонери і розповідали свої плітки та історії.
– Ой, люди добрі! Ой що я бачила! – почала Параска.
– Що вже сталось? – запитав дядько Тарас, який теж любив послухати плітки.
– Сомельє і Ліза тепер зустрічаються!
– Ну і що з того? Це, мабуть, не секрет, – сказав Тарас.
– Так голова села ненавидить його! Він мало не вбив його.
– Та ти вже казала, що вона вагітна, і виявилось, що це брехня.
– Це чиста правда! Просто вони приховують це, щоб позору не було!
– А ти як дізналась? Ти ж кажеш, що вони це все приховують, – засміявся Тарас.
– Від мене нічого не приховаєш, я все чую і знаю. Правду кажу вам! Вони вже гуляють разом. Та Ліза воротила носом і Гарбуз покинув її. А родина у них знатна і багата, і голова села дружив із старим Гарбузом. А що в цього Сомельє? Погуляє ще з нею і покине.
– Та ти, карга стара, хоч думай, що кажеш! Ну як вигадаєш щось.
– Якщо не хочеш, то не вір. А я все знаю. І сьогодні перегони якісь влаштовують, треба сказати Шерифу.
– А ти Параска з яких пір з Шерифом товаришуєш? Що? Притис тебе?
– Нічого подібного. Просто не хочу, щоб мені хату знесли.
– Ага, взяв він тебе за горло. Ти колись самогонкою торгувала, от і притис він тебе!
– А от і ні. Я просто не потерплю у нашому селі безладу.
– Параско, йди додому. Годі брехати, – Параска ображено фиркнула і пішла кудись.
Тим часом біля клубу вже були гуляння. Хлопці із сусіднього села збирались провести перегони на мотоциклах. І звичайно Сомельє не міг пропустити це. Йому дістався мотоцикл з коляскою. В коляску він посадив Сашка, який також був присутній серед глядачів, а позаду сіла Ліза. Усім учасникам видали шоломи, вони вишикувались у шеренгу. І коли махнули червоним прапорцем, усі рушили з місця. Проблема була в тому, що перегони проходили по центральній вулиці села, і тому могло виникнули багато проблем.
Сомельє намагався вирватися вперед, але мотоцикл був старий, і їхав не так швидко. Дорога була поганенька, тому мотоцикл постійно підстрибував.
– От чорт! І нащо я погодився на цю авантюру?! – закричав Сашко.
– Саня, мовчи! Не базікай мені пір руку! – раптом почувся звук поліцейської сирени.
– От чорт! Шериф! Сомельє, жени швидше! – кричав Сашко. Всі гонщики роз’їхались, коли почули звуки поліцейської сирени. Та машина їхала за Сомельє. Шериф ніби знав за ким женеться.
– Негайно зупиніться! – кричав Шериф у гучномовець. Сашко обернувся і показав йому середній палець.
– От, Сашко, молодець! Так тому мусору поганому!
– Зупиніться негайно! Стріляти буду!
– Стріляй! Куркуль пихатий! – Сомельє заїхав у посадку за селом, і мотоцикл зрадницьки заглох.
– От чорт! Що сталося? – занервував Сашко.
– Та зламався зараза! – тим часом Шериф наздогнав їх.
– Ану злазьте бігом! І шоломи знімайте! – Шериф здивувався, побачивши Лізу.
– Доброго вечора, – тихо сказала Ліза і опустила очі.
– Ліза? А ти тут як? Ви навіщо її вплутали сюди? Покидьки!
– Ти, начальнику, не ображай нас! Краще скажи, чому гнався за нами? – сказав Сомельє.
– Мовчи! Всі у машину! Зараз розберемось, – Шериф привіз їх в до себе додому, і зателефонував голові села. Той швидко прийшов і забрав Лізу, попутно вилаявши Сашка та Сомельє.
– Все, відпускайте нас! – сказав Сомельє.
– Та ти геть знахабнів! Кажіть, хто влаштував перегони?
– Ми їх не знаємо. Вони із сусіднього села, а може взагалі з міста, – відповів Сомельє.
– Та ви завжди нічого не знаєте. А чому участь у перегонах брали?
– Ми не брали участь у перегонах. Ми просто їхали, а Ви накинулись на нас.
– Сашко, чому ви брали участь у перегонах?
– Він же вам сказав, ми просто їхали.
– Добре, Сомельє, можна тебе на хвилинку? – Шериф нервував і був дуже злим. Вони з Сомельє відійшли.
– Що Вам треба?
– Хто жене самогонку? Зізнавайся! Якщо не скажеш, то обидва на п'ятнадцять діб сядете за хуліганство і участь у підпільних перегонах.
– Параска. Це робить Параска.
– Не може бути. Я особисто, у присутності Голови, забирав у неї самогонний апарат.
– Значить погано забирали. Усі в селі знають, що вона знатна самогонщиця. Ви ж пам’ятаєте.
– Брешеш! Брешеш ти мені.
– А от і не брешу. Ви запитайте у Коршуненка і у його братії. Як думаєте, де вони беруть горілку? В магазині вона дорога. І вночі не продають.
– Добре. Значить так. Вам по двадцять годин громадських робіт. І це не відміняє твоє попереднє покарання. Завтра і почнете. Огорожу пофарбуєте, в садках порядок наведете. Сіно зберете.
Сомельє був обурений заявою, але сваритися не хотів, тому взяв Сашка і вони пішли до Валентини додому. 
– Валідол, ти де? – почав гукати Сомельє.
– Тихіше! Почує хтось! – Валентина вийшла з погребу вся у попелі. Її одяг і обличчя були чорні. Сомельє почав сміятися, а Сашко намагався стриматись.
– Валідол, ти що з кремом для засмаги переборщила? – крізь сміх сказав Сомельє, Валідол відвісила йому потиличника і потягла обох у погріб.
– Зараз тобі не буде так смішно! – грізно мовила Валентина і зачинила двері погребу. Там був абсолютний безлад, усе чорне від попелу і стояв страшний сморід.
– Ой, лишенько, що тут сталось? – вигукнув Сашко.
– Сашко, ти забув вимкнути піч, продукт закипів і залив усю плиту! Вогонь згас, а газу багато було, і коли я увімкнула світло, все вибухнуло. Добре, хоч світло вмикається на дворі і я була там! А то втратили б ви і апарат, і свого стратегічного партнера! – Валідол взяла ганчірку і почала витиратись, Сашко почав відтирати пічку, сміючись, а Сомельє досі стояв і сміявся з Валідола, така вона була кумедна, коли сварилась, та ще й цей попіл.
– А ти чого стоїш і регочеш? Давай допомагай прибирати! – Валентина звернулась до Дениса.
– Та добре, добре! – Сомельє почав збирати запчастини самогонного апарату, ніби це найдорожче, що є в його житті.
– І що нам тепер робити? Сусіди ж бачили і чули все! – почав панікувати Сашко.
– Та заспокойся ти! Сусіди всі по роботах, ніхто не чув, що тут щось вибухнуло, пощастило, що я живу на кінці села! – почала заспокоювати його Валідол.
– А з апаратом? Що з ним робити будемо? Він же зламаний! – продовжував Сашко.
– Та все полагодимо, він просто розпався на частини, треба лише відмити все та зібрати до купи! – сказав Сомельє.
До приходу Валентинової мами вже все було прибрано. Навіть налагоджено процес виробництва. Сомельє і Сашко пішли розкласти вечірню партію, а Валідол, повечерявши з матір’ю, понесла вечерю батькові.
– Та я вам кажу, відьма вона! – голосно доводила свою думку баба Параска біля магазину, де саме проходила Валідол.
– Ой, Параско, знову оці твої плітки! Ну яка з нашої Валентини відьма? – сказав дядько Тарас, а Валідол ледь не впала, зрозумівши, що говорять про неї, вона зайшла в закуток і прислухалась.
– Я на власні очі бачила, як вона портал у своєму погребі відкривала! Певно з самим нечистим діло водить! – продовжила баба Параска, а люди лише засміялись.
– Параско, йди краще додому! Тим паче, що тебе Шериф шукав! – сказала тітка Ганя, сусідка Параски.
– Нахіба я йому? – здивувалась Параска.
– Певно, твій довгий язик вже комусь допік! Все одно лише брешеш! – сказав дядько Тарас.
– От згадаєте ви ще мої слова! Коли Валідол вас зі світу цього зживе, через свої ритуали бісові! А я он навіть захист придбала, – баба Параска показала намисто із часнику, яке витягла з–під хустини і червону стрічку на зап’ясті, перехрестилася і пішла додому, а Валідол, сміючись, пішла до батька.
Параска тим часом йшла додому, де її уже чекав Шериф. Погляд у нього був суворий.
– Тобі чого? – запитала Параска.
– Кажуть, що ти знову гнати почала.
– Що? Та то хто таке каже?
– Неважливо, головне, що кажуть.
– Ти краще б подякував, що я розповіла тобі про перегони.
– Та байдуже мені на ті перегони. Хтось гонить самогонку, і я мушу знайти його.
– Ну то шукай, чого ти до мене прийшов? Ти краще до відьми тієї зайди.
– До якої?
– До Вальки. Вона там нечисті діла робить.
– Геть розум втратила. Я слідкую за тобою, так і знай, – Шериф пішов додому, де вже трудились Сашко та Сомельє. Вже вони склали сіно, перекопали город, посапали садок. Вони навіть у дворі позамітали.
– От несправедливо все оце, чому ми маємо робити все по господарству цьому жуку буржуазному? Я в раби до нього не наймався! – обурився Сомельє.
– Та мовчи вже, добре, що хоч так все вийшло, а якби в аварію потрапили?
– Ой, Сашко, ти такий нудний.
– Чого ви розсілись? – запитав Шериф.
– Начальнику! А ми вже все зробили, – сказав Сомельє.
– Я тобі не начальник. І справді все зробили. Шкода, сніданок не приготували.
– Нехай вам Ліза готує. Нехай теж трудиться на роботах.
– Вона не винна. Це ви, негідники, вплутали її. Вона досі налякана.
– Що? – мало не крикнув Сомельє.
– Так все, йдіть. А ти, Сомельє, ще у сільську раду зайди. Там у них щось пофарбувати треба, – Сомельє та Сашко пішли до Валідола.
– Значить так, ти, Сашко, йди і рознось замовлення. А я піду на каторгу, – Сомельє пішов до сільської ради. Там його вже чекали. Видали йому фарбу і наказали фарбувати огорожу.
– Що, Сомельє, відпрацьовуєш покарання? – запитав дядько Тарас.
– А Ви звідки знаєте?
– Сомельє, ти мене ображаєш. Я, і не знаю?!
– Ну так, це точно, – засміявся Сомельє.
– Так а що? Кажуть, Лізка теж у перегонах брала участь, начебто з вами на одному мотоциклі.
– Ні, то люди брешуть. У неї інші справи були.
– Які такі інші справи?
– Я сам не бачив, а от Параска мені розповідала, що бачила як вона кудись йшли з двома хлопцями.
– Ой, ну ти знайшов кому вірити.
– Так я і сам не повірив спочатку. Так інші теж бачили, що вони йшли кудись. Так от Парска за ними прослідкувала.
– Так, впізнаю стару Параску, – засміявся дядько Тарас.
– Так от, вони пішли до ставка, а Параска у кущі заховалась. І таке там побачила! – Сомельє щось прошепотів дядькові Тарасу на вухо. У того очі мало з орбіт не вилізли.
– Отакої. А хіба так можна?
– Виявляється, можна.
– Так а як це так?  
– Ну отак. Я сам був здивований, а на перший погляд така вихована дівчина.
– Отакої. Так а як це вони?
– Ну ось, якось так.
– А як же ти? Ви ж наче зустрічаєтесь.
– Так покинула вона мене у той вечір. Сказала, що грошей мало у мене. А гроші вона любить. Телефон новий собі хоче, а де я стільки грошей візьму? От вона, мабуть, через гроші і наважилась на таке.
– Отакої! Ну, Сомельє, не буду я тебе відволікати. Бувай.
– Бувайте, – Сомельє єхидно посміхнувся.
Закінчивши фарбування, Сомельє пішов до Валідола. Там вже кипіла робота, Сашко вже поніс другу партію, а Коршуненко приносив замовлення. Сомельє сів на лавочку і закурив.
– Так, я не зрозуміла! Ти чого тут розсівся? – почала Валентина.
– А що мені робити?
– Ось тобі сумка, йди рознось. У нас купа замовлень.
– А чого так? Раніше не було так багато.
– Реклама Коршуненка спрацювала. Тепер навіть із сусідніх сіл замовляють. У нас велике замовлення. Скоро весілля буде у сусідньому селі. Ось і понесеш зараз. Зустрінеш людину біля старих ферм, і віддаси сумку, а він тобі гроші. 
– Добре, давай сумку, – Сомельє взяв сумку і пішов. Йшов він повільно і спокійно, прямо через усе село. Раптом на дорогу вийшов Шериф.
– Так, і куди ми йдемо?
– Куди треба, туди і йдемо.
– Ти так не розмовляй зі мною. Я перевірив Параску, нічого вона не жене. Обдурити мене хотів?
– Погано перевіряли значить. Вона і жене, точно Вам кажу.
– Ти не відповів на моє питання. Ти і справді дурити мене зібрався?
– Чого мені Вас дурити?
– Не знаю, але здогадуюсь. Добре, що у сумці?
– Речі мої.
– І куди ти з ними йдеш.
– Та от думаю, поїхати на базар і продати їх, вони вже малі на мене.
– Сомельє, кому потрібне твоє лахміття.
– Нормальні речі.
– Ану покажи.
– А от і не покажу. Ви назвали речі лахміттям, чого б це вам на лахміття дивитись?
– Добре, йди. Та не забувай, я спостерігаю за тобою.
– Мг, точно, – Сомельє поспішив до старих ферм, щоб швидше віддати сумку. Там його вже чекав чоловік.
– Ні нарешті, чому так довго?
– Вибачайте, невеличкі проблеми.
– Тут рівно десять пляшок?
– Так, десять пляшок, по два літри кожна.
– Добре, ось гроші.
– Дякую, гарного весілля.
– Це Вам дякую, тепер буде веселіше! – чоловік хутко зник, а Сомельє знову побрів до Валідола. По дорозі він зустрів Лізу. У неї явно не було настрою.
– О, привіт, чому така сумна?
– Люди знову про мене пліткують, а батько накричав на мене, каже, що я ганьблю його.
– Так а що кажуть? – Ліза щось прошептала на вухо Сомельє.
– Ого, оце ти даєш.
– Ти геть здурів? Це брехня! Знову мене обзивають.
– Ну нічого, це ж село. Тут завжди пліткують.
– А ти що робиш тут?
– Та я у справах ходив.
– Може погуляємо?
– Ні, вибачай, але ще купа справ, – Сомельє усміхнувся і пішов далі. Дійшовши, до хати Валентини, він побачив Сашка.
– Сомельє! Ти де був?
– Тихіше ти. Замовлення відносив. Ти краще скажи, як там у нас справи йдуть?
– Все добре, гроші рікою течуть у кишеню.
– Це прекрасно. Ну ходімо, – біля погреба сидів Коршуненко.
– А Ви що тут робите, чого замовлення не приймаєте?
– Шериф щось знає, – тихо сказав Назар Архипович.
– Та що він там знає?
– Хтось розповів йому, у нього купа людей.
– Тобто хтось вже знає, що це ми?
– Так, а точніше знають про мене і, мабуть, стежать вже. У мене постійно відчуття тривожне.
– Треба менше вживати, тоді і тривоги не буде. 
– Легко тобі казати, ти не спілкуєшся з покупцями, а до мене вже кілька разів підходили люди, які взагалі не п’ють, і замовлення намагались зробити, але я відмовляв.
– Це добре, що відмовляли. Ну так, а Ви як думали? Бізнес небезпечний, постійно під прицілом, на лінії вогню.
– Сомельє! Йди сюди допоможи. Годі теревенити там, – почулось із погребу, це була Валідол.
– Що там таке?
– Допоможи мені, я тут скоро впаду.
– Нічого, піднімешся.
– От ти і …
– Так, я зайнятий, нехай Сашко тобі допомагає, а у мене ще справи є.