Глава 3. Початок бізнесу та лабораторія у погребі

Валентина з батьками вечеряла, на вулиці вже темніло, а з клубу на усе село лунала музика. По селу їздило купа машин та мотоциклів.
– Валюш, а ти чому не ходиш на вечорниці, хоч з людьми поспілкуєшся трошки, – сказала мама.
– Та ні, мам, я не вмію танцювати і не п’ю, не цікаво мені там, я з Оленкою і так біля магазину поговорю.
– І правильно, нема чого робити на тому шабаші, – сказав батько.
– Я от що сказати хотіла. Вам і так важко, я влаштуюсь на роботу, на полі трактористам обіди варитиму, чи у сільраді прибиратиму, чи може у сад на яблука, заодно на другий навчальний рік і назбираємо.
– Ні. Ти маєш доглядати за господарством і розуму набиратися, ти ще встигнеш попрацювати, – сказав батько.
– Та я що не зможу копійчини заробити?
– Я сказав ні. На перший рік навчання назбирали і на другий назбираємо, краще книжки читай, щоб спеціалістом хорошим була, тоді і буде з тебе толок.
Слово батька було законом і Валентина не стала сперечатися з ним. Та попрацювати і підзаробити грошей хотілося. Вона усю ніч думала про пропозицію Сомельє, але ніяк не могла наважитися, адже їй могло добре влетіти від дільничного, а потім і від батьків. З самого ранку Валентина стояла у черзі за хлібом. Неподалік ходив і Сомельє, вивітрював залишки вчорашньої гулянки. Раптом біля магазину зупинилась машина дільничного, вже стара та побита, всіх цікавило лише одне питання: як вона ще їздить? Дільничний підійшов до Сомельє.
– Добрий день, начальнику, – привітався Денис.
– І тобі доброго дня. І що вчора сталося?
– А що вчора сталося?
– Та хтось у голови села мотоцикл вкрав.
– Це такий червоний? З коляскою?
– Так, але його знайшли. У ставку.
– Ой, і як же так пан голова не обережно їздить?! Оштрафувати треба його.
– Кажуть, що тебе бачили біля його дому вночі, і бачили, як ти їхав на якомусь мотоциклі, з його дочкою Лізою і Остапом Малиновим.
– Та я, взагалі, не знаю ніякої Лізи і Остапа. І взагалі, то був просто схожий мотоцикл, і взагалі, я не вмію на них їздити. І взагалі, я вдома був!
– Та ти вдома вже кілька днів не ночував, тільки їсти приходив.
– А, так то я працюю.
– Я тебе попередив, ще одна така витівка і я буду діяти радикально.
– Та що Ви мені в душу плюєте, начальнику? Я чесна, порядна і благородна людина, – після цих слів усі, хто стояв у черзі засміялись, а дільничний сів у машину і поїхав.
– Та ти, Сомельє, ніяк не вгомонишся! – викрикнув хтось.
– Ну що, Валідол, ти вирішила? – запитав Денис, підійшовши до Валентини.
– Ще думаю.
– Ти швидше думай, а то багато партнерів намалювалось, але не надійні вони, – Валідол закотила очі, знаючи, що окрім неї ніхто і ніколи не хотів мати жодних справ із Сомельє. Однак Валентина знову задумалась над його пропозицією. Прийшовши додому, вона почала прибирати в хаті. Прибираючи у шухляді, Валентина знайшла конверт з доволі великою сумою грошей, на ньому було написано: «Валюші на навчання». Це були гроші, які батьки заробили та відклали. Побачивши конверт і зрозумівши як важко її батьки працюють і чим жертвують, щоб вона могла і далі навчатись, Валентина дістала телефон і набрала Сомельє.
– Ало, це Валідол.
– Слухаю тебе, Валідол, чого хотіла?
– Я приймаю пропозицію, приходь все обговоримо, – Валентина чітко вирішила, що хоче заробити грошей і хоч якось допомогти батькам, адже її навчання обходилось родині дорого, і Валентина не могла просто сидіти і нічого не робити. Сомельє прибіг до будинку Валентини за кілька хвилин.
– Валідол! Валідол, відчиняй!
– Заходь, – Валентина відкрила двері.
– А чого це ти погодилась?
– Батькам допомогти хочу, вони днями на роботі, у всьому відмовляють собі.
– Розумію, ну про що хотіла поговорити?
– Значить так, працюватимемо обережно і підпільно, щоб ніхто не дізнався, що це ми продаємо горілку. І ніхто не повинен знати, що ми партнери. Розробимо план виготовлення та реалізації, а потім почнемо працювати. Зрозумів?
– Так, але питання – де ми це робитимемо? До мене родичі понаїхали, тож у мене ніяк.
– Добре, у мене в погребі можемо, ми все одно новий вирили, а той покинутий.
– Треба глянути на приміщення, – діловито сказав Сомельє.
– Ходімо, – Валентина і Денис спустилися у старий погріб, благо світло там було. Валентина організувала там мінілабораторію. Різні колбочки та скляночки, був навіть мікроскоп.
– Оце ти тут розвернулась!
– Ага, і не кажи.
– І мікроскоп навіть є. Так ось куди пропав один мікроскоп із кабінету біології!
– Тихіше ти, школа не обідніє, а для мене це скарб, тим паче він зламаний був.
– І різні колбочки і скляночки, я так розумію, також зі школи.
– Не всі, більшість я сама купувала коли в місто виїздила.
– Добре, приміщення є. Самогонний апарат потрібен!
– У сусіда можемо купити.
– А скільки він коштуватиме?
– Ходімо спитаємо, – юні бізнесмени пішли питати про самогонний апарат.
– Є хто вдома! – гукнув Сомельє.
– Є, звичайно! – із будинку вийшов чоловік.
– Кажуть, у Вас є самогонний апарат, скільки хочете за нього? – запитав Сомельє. Чоловік озирнувся і тихо сказав:
– Зараз небезпечно про таке говорити, ви чули?
– Ми чули про сухий закон дільничного, – сказала Валентина.
– Вам я віддам за сімсот гривень.
– Чому так дорого? – невдоволено запитав Сомельє.
– Це і так зі знижкою.
– Добре, ми пізніше зайдемо з грошима, – сказала Валентина. Наші бізнесмени рушили далі.
– Ти поясни, де ми гроші візьмемо? – запитав Сомельє.
– Не знаю, щось придумаємо.
– Ходімо в магазин, там зараз нікого, ти відволічеш продавця, а я…
– Сомельє! Ніяких крадіжок.
– Добре, є в мене ще одна ідея. У мене на горищі завалявся старий металошукач.
– А якщо Шериф дізнається, що ми метал копаємо. Йому це не сподобається.
– Нічого страшного. Зате гроші матимемо.
– Добре, пішли до тебе додому, – Денис швидко прийшов додому, поліз на горище і дістав металошукач. Сомельє так спішив, що кілька разів мало не впав з того горища. З металошукачем вони пішли на окраїну села.
– Так, спочатку пошукаємо тут, – сказав Денис, закуривши цигарку.
– Ти що? Вже курити почав!
– Я ще п’ю постійно, і спортом не займаюсь.
– Зовсім скотився ти, Сомельє.
– Валідол, забула, як сама курити пробувала.
– Ну і що, ми всі пробували.
– Так, але треба було додуматися, зробити це при директрисі.
– Це вийшло випадково, і взагалі. Ми ж там були тільки вдвох, тільки я і директорка. Ти звідкіль знаєш?
– Так вона і розповіла про це усьому селу.
– Ох, Господи. Шукай вже, – Сомельє взявся шукати метал, а Валентина ходила позаду з лопатою.
– Знайшов! – закричав Денис.
– Та чого ти волаєш, ось тримай і копай.
– А чому я?
– Копай!
– Ну добре, – Сомельє почав копати. Вже глибоку яму вирив, а металу все немає.
– Може там нічого і немає?
– Є, просто залізяка велика, важка. Дорога, мабуть, – ще трохи покопавши, Денис витягнув із ями невеличку бляшанку з консерви.
– Оце так скарб, та ми лікеро–горілчаний завод відкриємо!
– Валідол, а ти не смійся. У твоїх інтересах, щоб ми щось знайшли! – раптом почувся звук двигуна. Якась машина виїхала на дорогу. Валентина стрибнула у яму.
– Посунься.
– Нащо ти сюди стрибнула? Тут і так місця мало.
– Машина якась. Може то дільничний, – машина спокійно проїхала повз яму, і Валентина та Сомельє вилізли.
– Так, не варіант тут щось шукати. Ану ходімо, – Валентина і Сомельє направились до покинутого будинку.
– І що ми робимо тут?
– Тут, мабуть, багато металу, щось візьмемо.
– Сомельє!
– Та тут ніхто не мешкає вже давно. Візьмемо пару залізячок і все.
– Ну добре, ходімо, – Сомельє легко перестрибнув через огорожу, а от Валентині довелося трохи повозитись, ледь вона перелізла ту загорожу, так ще і впала з неї. Опинившись на подвір’ї, вони почали шукати метал. Сомельє одразу знайшов невеличку бочку, в яку і запропонував усе складати.
– Давай хутчіш!
– Не підганяй мене, і взагалі. Як ми тягтимемо ту бочку, вона ж також залізна.
– Зате грошенята будуть, і бізнес почнемо.
– Ой, погане передчуття у мене.
– Годі базікати, складай усе, що зібрала і через задній двір вшиватимемось.
– Ви що там робите!? – почувся крик
– Валідол, хапай бочку і тікаємо! – горе–бізнесмени схопили бочку і побігли через кущі та городи. Зупинились лише коли добігли до хати Валентини, а точніше забігли на її город і трохи потоптали картоплю.
– Сомельє! Твою дивізію, ти ж казав, там ніхто не мешкає.
– Так я і справді так думав, може то чиясь дача, хто його знає. Нічого, не обідніють, буржуї. Тепер все це добро треба віднести до мого сусіда. Він приймає метал.
– Дай перепочити, я вже ніг і рук не відчуваю! – трохи перепочивши, вони понесли метал до сусіда Сомельє, Василя Павловича. Він і приймав метал, і мав добрий виторг з того.
– Павлович! Павловичу, Ви вдома?! – гукнув Сомельє.
– Вдома, кого це там принесло? Кого я бачу! Сомельє, давненько ти тут не був.
– Справи.
– Добридень, Валентино.
– Здрастуйте.
– Що ж вам треба?
– Метал хочемо здати.
– Заносьте у двір, зараз зважимо, – словом, притягли вони майже сорок кілограм металу, це якщо рахувати бочку, але Павлович все намагався поторгуватися.
– Павлович! Тисяча не менше.
– Сомельє, ну яка тисяча, гривень вісімсот. Це тільки тому, що ти мій постійний клієнт.
– Добре, нам підходить, – сказала Валентина, Сомельє, звичайно, був незадоволений, але що поробиш. На самогонний апарат вони назбирали, тому вже йшли додому.
– Сомельє, Валідол. Яка зустріч! – сказав пузатий чоловік, який сидів на лавці і лускав насіння.
– Доброго здоров’я, Максиме Петровичу, – привітався Денис.
– А що це ви ходите тут?
– Справи, а Ви чого сидите і байдики б’єте?
– А що мені ще робити?
– Жінці допоможіть з господарством, вона постійно жаліється, що їй важко, – сказала Валентина.
– Від роботи коні дохнуть, а я так точно.
– Так жінці тяжко, вона і так негідна вже та хвора! – продовжила Валентина.
– У нас у селі колись вже була така, негідна, що страшно глянути. Все говорила, що хворіє. Коли похорони, питаю: “Хто вмер?”. Чоловік!
– Так Ви що, боїтеся померти раніше, ніж дружина? – засміявся Сомельє.
– Так, я ще молодий. Мені всього сорок два роки. От коли жінка відійде, я собі нову знайду. Молоду, років двадцяти, – у Валентини від слів Максима Петровича мало очі на лоба не вилізли, а Сомельє тільки посміявся.
– Так Ви тільки чекаєте,  щоб дружина сконала? – невдоволено запитала Валентина.
– Я не горюватиму, я чоловік видний, статний. Підшукаю когось! – Валентина невдоволено фиркнула, і збиралась було вилаяти того, але Сомельє схопив її під руку і потяг подалі від чоловіка.
– Ну ти чув, що цей старий козел каже!
– Валідол, він ще молодий.
– Та мені байдуже, і як таких земля носить?!
– Ну тебе земля якось же носить, – Валентина замахнулась на Сомельє, але той встиг відскочити, вона хоч і була низька на зріст, але кулак у неї був великим, і битися вона вміла, тому Сомельє всю дорогу мовчав, щоб залишитись живим. Вони дійшли до будинку Валентини і одразу зайшли у погріб.
– Гроші нехай у мене побудуть, – сказала Валентина.
– Це ще чому?
– Бо ти їх прогуляєш, я тебе знаю.
– Так от якої ти про мене думки значить, а ми між іншим партнери по бізнесу.
– Слухай ти, партнер. Грошенята на базу і можеш гуляти. Завтра зранку, коли протверезієш прийдеш і почнемо.
– Ох, тримай. Я завтра в обід прийду.
– А чого так пізно? З самого ранку приходь.
– Коли зможу, тоді і прийду, все, бувай.
– Бувай, – Валідол пішла готувати вечерю, а Сомельє пішов на гульки. Кожного вечора він і компанія збирались і гуляли по всьому селу. Сьогодні був важливий вечір. Бригадир тракторної бригади влаштовував перегони на тракторах. Звичайно, Сомельє не міг таке пропустити, але бути глядачем він не хотів. Тому одразу записався у гонщики, але водити трактор він не вмів, і взагалі, водієм він був поганим. От усі учасники зібрались на полі, публіка також зібралась навколо тракторів. Усі чекали шоу, а якщо Сомельє брав участь у цих перегонах, то шоу було гарантоване. Гонщики уже посідали у трактори, бригадир зробив постріл із рушниці, і гонщики рушили з місця. Сомельє їхав у жовтому тракторі і одразу вирвався вперед. Напруга зростала з кожною секундою перегонів, адже приз був цінний, знижка в сімдесят відсотків на всі товари у магазині протягом дня.
Сомельє гнав як навіжений. Він уже відчував присмак слави і популярності. Все було добре, доки перегони не перемістились у село. Всі люди розбігались хто куди. Кілька гонщиків уже наздоганяли Сомельє. Деякі сміливці наважувалися їхати на мотоциклах прямо біля тракторів. Один трактор перевернувся на повороті, але благо ніхто не постраждав. Ще один трактор перевернувся у балці. Сомельє уже святкував перемогу, але пропустив поворот і не встиг загальмувати. На скаженій швидкості він влетів у чийсь паркан і зніс його. Пролетів через увесь двір, потім через садок і врізався в туалет, повністю розваливши його. Сомельє вискочив із трактора і побіг якомога швидше, і якомога далі. Довго він біг через садки та городи, усіх собак побудив і заховався у своєму сараї.
У селі стояв страшенний ґвалт. Сомельє в’їхав у двір найліпшого товариша Шерифа, і той одразу йому подзвонив. Усі люди повибігали на двір, щоб подивитись на те, що ж там трапилось, а Сомельє спокійнісінько сидів у своєму сараї і попивав оковитої, щоб заспокоїти нерви.
– Так, Семен, розповідай, що тут у тебе трапилось? – суворо запитав свого товариша Шериф. Подвір’я було в жахливому стані, мало того, що все потрощене, так ще й колеса трактора були усі в лайні, бо Денис в’їхав також в скирту гною, і на подвір’ї стояв страшний сморід.
– Мій газон, я ж його тільки підстриг! – Семен Якович впав на коліна і почав плакати. В цю мить з хати вибігла, в одній лиш сорочці, його дружина, Галина Антонівна, із перекошеним обличчям.
– Я вб’ю того, хто це зробив! – вона почала бігати по подвір’ю і роздивлятися збитки, раптом вона зупинилась і побачила розвалений туалет і трактор, який одним колесом провалився у вигрібну яму.
– Куди ж я тепер буду від жінки ховатись?! – підбіг до туалету Семен.
– Я з усім розберусь! Ходіть до хати! – Шериф забрав Галину і Семена до хати, а люди стояли і заливалися від сміху. Валентина теж бачила увесь цей хаос і одразу зрозуміла, хто став причиною усього цього. «Тож завтра зранку можна не чекати на Сомельє.» – подумала Валідол і пішла до хати.
Наступного ранку Валентина понесла батькові сніданок, бо він ще й сторожем підробляв. На шляху до бригади їй зустрівся Шериф.
– Доброго ранку, Валентино! – вишкіривши зуби, привітався.
– Добріше не буває! – Валентина пішла далі.
– Стій, запитати щось хотів, – він поправив свого картуза і побіг за нею, бо Валентина хоч і була низькою та ногами перебирала швидко.
– Ну чого Вам?
– Ти не бачила вчора ввечері того, хто був за кермом жовтого трактора?
– Знайшли в кого запитати! Мене там, взагалі, не було, тож я не знаю, хто і на якому тракторі там був! А тепер звиняйте, на мене батько чекає!
Валентина почимчикувала далі. Віднісши батькові сніданок, вона повернулась додому і пішла в погріб, щоб приготувати місце для їхнього нового агрегату. Сомельє ж у своєму сараї лише прокинувся і ледь підвівся. Визирнувши у шпарину, він зрозумів, що по селу ходить Шериф і штурмує оселі тих, хто міг би бути свідком. Набравшись хоробрості, він попрямував шукати собі алібі. Йшов городами, щоб його не побачили. І в його голову прийшла геніальна ідея.
– Ліза, Ліза, відчиняй! – Денис тарабанив у двері дочки голови села, ледь тримаючись на ногах.
– Чого тобі? – Ліза була в нічній сорочці і халаті.
– Якщо Шериф запитає де я був, скажи, що я був з тобою!
– І що мені з цього?
– Тоді все село не дізнається про те, що ти кожну ніч ночуєш з іншим хлопцем! – Денис це сказав тихо, але цього вистачило, щоб почула баба Параска, яка в цей момент проходила повз. Почувши це, вона аж підскочила на місці і хутенько побігла до магазину.
– Я подумаю! – Ліза зайшла в дім, а Денис згадав про бізнес і пішов до хати Валідола.
– Валідол, ти де? Виходь, я прийшов! – почав гупати в двері. Валентина почула це аж на городі, коли сапала картоплю. Її це, м’яко кажучи, розізлило і вона побігла на нього з сапою, Денис із переляку заскочив у кропиву. – Валентино, візьми себе в руки!
– Ти мені двері ледь не виніс! Я тобі зараз завдам таких тяжких тілесних! – волосся на її голові розтріпалось і вона мала вигляд злої відьмочки. Сомельє враз протверезів.
– Подумай, з ким ти бізнес робити будеш! – Денис заходив глибше в кропиву.
– Нащо мені такий партнер?! Яка різниця, або я тебе прикінчу, або Шериф! Уяви собі, що він з тобою зробить, коли дізнається, що ти розгромив подвір’я його ліпшого друга!
– Стоп, а ти звідки знаєш? – Сомельє почав вилазити з кропиви, а Валідол трохи заспокоїлась.
– Здогадалась! А хто ж іще у нас, не вміючи водити трактор, сяде за кермо та ще й участь в перегонах буде брати!? – Валентина відвісила йому потиличника. – Ходімо, горе водій! Апарат купуватимемо.
Валентина взяла гроші, і вони пішли до сусіда, який бачив усе це і сміявся так, що аж сльози на очах повиступали.
– А Ви чого регочете? – трохи ображено сказав Денис.
– Та так, ніби в молодість свою перенісся, мене жінка так само ганяла по кропиві, коли дізналася, що я самогонку роблю! – чоловік зареготав ще дужче.
– Ми просто бізнес–партнери! – наголосив Денис, зиркнувши на Валентину.
– Як твоя дупа, бізнес–партнер, не пече після кропиви? – з насмішкою запитав сусід.
– Та є трохи!
– Так, годі балачок! – перервала їхню душевну бесіду Валентина. – Ми прийшли за агрегатом.
Сусід простягнув руку, натякаючи на те, що спершу гроші, а вже потім товар. Валідол віддала йому раніше обумовлену суму, і чоловік повів їх у сарай. Там була ціла сховка, багато інгредієнтів, заготовок, поличок із пляшками і в самому центрі стояв він, самогонний апарат. У Сомельє аж руки затрусилися, чи то від передчуття великого прибутку, чи то від того, що він ще не похмелився.
– Чого стоїш? Бери і ходімо, поки не так людно! – сказала Валентина і штовхнула Дениса у плече, щоб той прийшов до тями. Він схопив апарат і швидко попрямував до погребу Валідола.
– Давай вже починати! – Денис хотів скоріше спробувати перший продукт.
– Ти вмієш ним користуватися? Чи може в тебе є рецепт приготування? Чи може продукти, з яких ми будемо готувати? Чи може готова бражка? – Валідол обперлась на стелаж.
– Та чого ти одразу починаєш? Ну поквапився я трохи!
Валентина взяла листок і ручку і почала щось писати.
– А що ти там пишеш? – Сомельє намагався розгледіти, що там написано, і Валентина випадково вдарила його ліктем в око. І хутко закрила його рота рукою, бо той збирався закричати. А їм треба було, щоб це місце лишилось секретним.
– Тихо ти! Почує хтось і наш бізнес згорнеться, так і не розпочавшись! – Сомельє закивав головою, щоб відпустила.
– Чого ти б’єшся?! – потираючи око, ображеним голосом запитав Денис.
– Мало ще дісталось! Тримай, – Валідол дала йому листок. – Сходи і купи це в магазині.
– А чого я? Мені зараз не можна світитись, – Денис простягнув листок назад.
– Не дратуй мене, я і так на тебе зла! Якщо ти ніде не засвітишся, то Шериф тебе точно запідозрить.
Сомельє взяв того клятого листка, де були написані інгредієнти, і пішов у магазин.
– Кого я бачу! Сомельє, власною персоною! Ходи сюди, негіднику! – Шериф перестрів його на шляху і потяг до кущів.
– Це твоїх рук справа? – Шериф був дуже злий.
– Яка справа? І взагалі, чому якщо щось стається в селі, то обов’язково винен я?
– А це краще у тебе запитати! Розповідай, де ти був учора ввечері і вночі? – Шериф поправив свого кашкета і взяв якогось записника.
– Розумієте, я був не один!
– Кажи де, з ким, коли саме!?
– Я був з Лізою!
– З якою Лізою?
– З тією, що дочка голови села, – прошепотів Сомельє, а в Шерифа очі на лоба полізли.
– От зараз у неї і запитаємо! – саме в цю мить Ліза вибігла з магазину вся в сльозах.
– Лізочко, що трапилось?
– Ці кляті баби мене хвойдою обзивають, і говорять, що я з усім селом вже переспала! – Ліза заливалася сльозами, а в Сомельє з’явилась на обличчі єхидна усмішка.
– Ти краще ось що скажи, ти була цієї ночі з цим негідником? – Ліза і Денис переглянулись.
– Яке Вам діло з ким я вчора була? – різко заспокоївшись, вимовила Ліза.
– Я розслідую погром подвір’я Семена Яковича, і Сомельє, тобто громадянин Денис, головний підозрюваний.
– Ну так, ми були вночі разом, і взагалі, ми зустрічаємось! – щойно Ліза це сказала, Денис ледь не впав, адже всі знали, що він ні з ким не зустрічається, такий собі вовк–одинак.
– Дивно, – Шериф кинув підозрілий погляд на них обох, а Ліза взяла Сомельє за руку і поцілувала в щоку. – Ну добре, поки ти вільний, але якщо я дізнаюсь, що ви збрехали, тобі Сомельє доведеться відповідати за усією суворістю закону!
– Добре, пане поліцейський, – Денис з Лізою, тримаючись за руки, пішли до магазину.
– Ліза, ти чого?
– Нічого, мене вже все дістало. Я втомилась. Приходь до мене сьогодні.
– Ага, щоб твій батько мене вбив?
– Я скажу, що закохалась в тебе.
– Тоді мені точно кінець. Сьогодні ввечері вийдеш на гульки, там і поговоримо.
– Добре, – витираючи сльози, Ліза пішла додому, а Сомельє в магазин. До магазину прибігла і баба Параска.
– Ой бабоньки, ви чули що робиться?
– Так, увесь двір рознесли трактором, а водія ніяк не знайдуть!
– Та до чого тут це? Лізка вагітна.
– Яка Лізка?
– Дочка голови села. Я сама чула.
– Де ти могла чути?
– Степанівна, я чула як вона із Сомельє говорила про це.
– Так а від кого?
– Ой Семенівна, я і не знаю. Може від Івана Гарбуза, а може і від Сомельє, або від обох одразу?!
– Це як?
– А отак! Хто знає, що вони виробляють на тих гульках?!
– Так а як же тепер бути? Вона ще така молода, їй же тільки дев’ятнадцять.
– Ой не знаю, бабоньки! Та думаю, що голова села змусить одружитися на ній.
– Кого змусить.
– Батька дитини. 
– Так а якщо вони обидва батьки дитини, як тоді бути?
– Ой не знаю, що робиться. Молодь геть подуріла, – сказала Параска. Тільки баби закінчили розмови, із магазину вийшов Денис із інгредієнтами.
– Як справи, Сомельє? – запитала Параска.
– Все добре. От гроші зароблятиму, – сказав Денис і пішов.
– Бачите, гроші вже заробляє. Точно від нього залетіла! – сказала Параска.
Денис тим часом швидко йшов до Валентини. Його вже трясло від очікування чогось великого та грандіозного. Прийшовши до двору Валентини Денис почав гукати.
– Валідол! Відчиняй! Я інгредієнти приніс!
– Та чого ти волаєш! Заходь скоріше, – вони хутко спустились у погріб і почали готуватися до виготовлення натурального продукту. Усі інгредієнти були, апарат був, заготовлена раніше бражка теж була. Валідол і Сомельє згадували усі розповіді про те, як виготовляти продукт, який принесе їм прибуток. Ось робота пішла, Валентина згадала, що розповідав їй сусід і її дід, коли вона була малою.
– Треба багато нагнати, сьогодні гулянка намічається велика, – сказав Сомельє.
– Це вже як вийде, може ми поганий продукт зробимо, і пити ніхто не захоче.
– Коршуненко захоче, – сказав Сомельє.
– Так, я тут поки сама впораюсь, а ти йди і попитай у людей, може тут конкуренти завелись.
– Я тебе прошу. Хто наважиться зараз гнати самогонку?
– Перевір. У тебе язик підвішений, спільну мову знайдеш, – Сомельє пручатися не став і вирішив прогулятися.
– Сомельє! Як справи?
– Все добре, дядьку Тарасе.
– Тебе можна вітати?
– З чим?
– Так ти наче майбутній батько.
– Що!? Хто вам сказав?
– Та баби патякають щось біля магазину, я і почув. Кажуть, Ліза вагітна від тебе, – і тут Сомельє задумався, він хотів навести шуму у селі, щоб прикрити їх з Валідолом бізнес, та і Лізі хотів помститися за всіх хлопців, яким вона зробила боляче, бо дівка була гарна і часто цим користувалась, багато сердець розбила.
– Так, ось думаю весілля зіграти.
– А голова села? – у дядька Тараса аж очі на лоба вилізли.
– А він каже, що з мене вийде гарний зять. Сказав, що любитиме мене як сина.
– Отакої!
– Так, тепер стану сім’янином. Онуків наробимо Івану Валентиновичу.
– Ну поздоровляю тебе, – здивовано сказав дядько Тарас.
– Дякую, як дитина народиться, то я вас хрещеним батьком зроблю.
– Дякую! – дядько Тарас аж заплакав від радості.
– Ну я піду, майбутня дружина чекає.
– Удачі Сомельє! Отакої, це ж треба.
Сомельє далі ходив і спілкувався із кожним перехожим, це було його хобі, він завжди так робив. Усе було добре, доки Сомельє не зустрів Шерифа.
– Ану стояти!
– Ой начальнику, це ви? А я Вас і не впізнав. Багатим будете.
– Я може і стану багатим, а от ти точно попадеш на кругленьку суму.
– Це ще чому?
– Збитки відшкодовуватимеш.
– Кому?
– Людині, якій ти двір на тракторі розніс. Ти ж брав участь у перегонах?
– Ні.
– Як ні? Тебе бачило багато людей.
– Докази. Де Ваші докази? Я був разом із Лізою. Вона це підтвердила.
– Дивись мені, я все одно докопаюсь до правди.
– Копайте скільки хочете, а мені час йти, – Сомельє поспішив скоріше піти, щоб не продовжувати діалог із Шерифом.
А тим часом у Валентини кипіла робота. Вже кілька пляшок оковитої були готові для продажу. Валентина не пробувала продукт, адже не пила і навіть запах терпіти не могла, але Сомельє швидко виправив це непорозуміння.
– Ну пробуй, тільки трохи. Ти ще продаватимеш.
– А чому я? Я і так підставився із тими перегонами, Шериф копає під мене.
– А я не можу, я не гуляю, не п’ю, а у тебе репутація і так не дуже, тож гірше не стане.
– Треба ще одна людина для продажу, так сказати маріонетка.
– Тобто ти збираєшся підставити когось? – невдоволено запитала Валентина.
– Ні, не підставити, а поділитися бізнесом.
– І кого ми візьмемо у партнери? 
– Сашко Морква. 
– Ні! Його ми не візьмемо! 
– А я кажу візьмемо. Він тихий і непримітний, теж на гулянки не ходить. Він нам і підійде.
– Ні, це моє останнє слово. 
– Добре, торгуй ти, нехай тебе спіймає Шериф і оштрафує.
– Ну добре, а якщо він не погодиться.
– Він, точно погодиться, – покинувши усі справи, Валентина і Сомельє пішли до будинку Олександра Моркви, їхнього однокласника, і “кавалера” Валентини. Довго бідний хлопчина намагався завоювати її серце, але вона все ніяк. Їм пощастило, Сашко якраз стояв біля хати і, побачивши їх, вийшов на дорогу.
– Денис, Валентино, радий вас бачити.
– Здоров, Морквина!
– Привіт, Сашко.
– Ми не просто так, у нас із Валідолом бізнес. Хочемо тебе в долю взяти.
– Який бізнес?
– Самогонку гонимо, – тихо сказав Сомельє. Сашко аж зблід.
– Ви що? Ви що не знаєте?
– Усе ми знаємо, робота небезпечна, але ми добре будемо платити.
– Ой, ну я навіть не знаю. А що треба робити?
– Нічого складного, ми гонимо – ти продаєш.
– Ну добре, я спробую, але не факт, що на довго у бізнесі вашому затримаюсь.
– От і добре, ми ввечері зайдемо по тебе.