Глава 19. Віктор

Світло зникає раптово, як тільки я заливаю каву в чашки. Анна здригається, і навіть у темряві я бачу, як її постать напружується.

— Спокійно, — кажу, поклавши чашки на стіл. — Це Київ, тут це нормально.

Вона не відповідає, лише стискає руки. Ця тиша промовляє більше, ніж будь-які слова.

Я знаходжу кілька свічок у ящику на кухні, підпалюю їх і ставлю на стіл. М’яке, тепле світло танцює на її обличчі, але я бачу, що її очі все ще широко розкриті.

— Ти налякана? — питаю тихо, підходячи ближче.

Вона не заперечує, навпаки киває, трохи відводячи погляд.

— Знаєш, — кажу, витягаючи телефон, — є один спосіб розвіяти напругу.

На мить вона дивиться на мене з цікавістю. Я вмикаю спокійну мелодію, яка наповнює кімнату м’якими звуками, і простягаю їй руку.

— Потанцюємо?

Анна здивовано піднімає брови, але я бачу, як кутики її губ ледь-ледь піднімаються.

— Серйозно? — питає вона, трохи недовірливо, але вже менш напружено.

— Абсолютно, — відповідаю, дивлячись їй прямо в очі. — Танці при свічках — ідеальний спосіб зняти стрес.

Вона трохи вагається, але зрештою кладе свою руку в мою. Її долоня тепла і трохи тремтить. Я обережно веду її до центру кімнати, поклавши одну руку на її талію.

— Всього кілька хвилин, — кажу.

Ми починаємо рухатися під ритм музики. Спочатку вона трохи скута, але поступово її плечі розслабляються, а погляд стає м’якшим.

— Вікторе, це… дивно, — шепоче вона, але я чую в її голосі нотки сміху.

— А хіба дивність — це погано?

Вона злегка хитає головою, і ми танцюємо далі. Її голова майже торкається мого плеча, і я відчуваю, як повітря між нами наповнюється чимось незримим, але дуже теплим.

— Ти завжди вмієш знайти спосіб мене заспокоїти, — каже вона.

— Просто ти для мене важлива, — відповідаю, не відводячи погляду.

Анна раптом зупиняється і піднімає на мене погляд. Її обличчя змінюється, стає серйознішим, але водночас м’яким.

— Дякую, — шепоче вона, а її голос ледь помітно зривається.

— Завжди будь ласка, — кажу, утримуючи її погляд ще мить.

Світло раптово повертається, але ми не відходимо один від одного. Лише через кілька секунд Анна відступає, ніби світло нагадало їй про реальність.

— Мабуть, мені час спати, — каже вона, посміхаючись, але в її очах ще видно слід тривоги.

— Звісно, — кажу я. — Але якщо тобі знову буде тривожно, знай, що я поруч.

Вона киває і зникає за дверима кімнати. Я залишаюся на кухні, прислухаючись до залишків мелодії на своєму телефоні. Знаю, що ця ніч залишиться в нашій пам’яті надовго....