Глава 18. Квіти з минулого

Прокидаюся від дзвінка в двері. Хтось із сусідів знову забув ключі, думаю я, натягуючи халат. Але, відчинивши двері, бачу не знайоме обличчя, а величезний букет червоних троянд, залишений на килимку. Піднімаю його обережно, серце вже починає битися швидше. Зверху не бачу жодної картки, лише зав’язана на стрічку банальна листівка без підпису.

Закриваю двері, ставлю квіти на стіл і сідаю поруч. Хто міг їх надіслати? Моя перша думка — Віктор. Вчорашня переписка… можливо, це його спосіб зробити щось приємне?

Телефон пінгує, і на екрані з’являється повідомлення від нього:

Віктор: Доброго ранку. Як настрій? Спала взагалі?

Усміхаюся, відчуваючи, як тепло розливається десь в середині. Відповідаю:

Я: Привіт. Дякую за квіти, вони чудові.

Кілька секунд нічого, а потім відповідь:

Віктор: Квіти? Які квіти?

Завмираю, перечитуючи його повідомлення. Не від нього? Хто ж тоді? Невже… колишній? Ні, ні, це просто співпадіння. Але думки вже розгублено крутяться в голові. Повертаюся до букета, уважно розглядаючи його. Краєчком ока помічаю щось між стеблами. Витягаю — маленький аркуш паперу, складений удвоє. Розгортаю і читаю:

"Я все ще кохаю тебе, тож ти тільки моя. Будь обережна, бо..."

Руки починають тремтіти. Закінчення фрази немає, але цього вже достатньо, щоб серце забилося як навіжене. Відкидаю записку на стіл, відчуваючи, як повітря стає важким.

Телефон знову дзвонить. Цього разу це редактор. Я майже не слухаю його, коли він починає з деталей термінового відрядження. Залишити квартиру? Зараз? Здається, це єдиний спосіб на мить вирватися з лап від страху. Погоджуюся, навіть не обдумавши все до кінця.

— Так, звісно, коли виїзд? — питаю.

— Через кілька годин, — відповідає редактор. — Я вже надіслав усі деталі на пошту.

Відкидаю телефон і починаю складати валізу. Руки все ще тремтять, коли я поспіхом складаю речі. Думки хаотично метушаться: треба поїхати. Далеко. Подалі від усього…

На порозі під'їзду з’являюся з валізами у руках, не встигаючи повністю оговтатися від тієї записки. І саме в цей момент з іншого боку вулиці з'являється Віктор. Він одразу помічає мене, а потім — валізи. Він підходить швидко, брови злегка зведені.

— Анно, ти куди зібралася? — його голос стурбований.

Я стою мовчки, не знаючи, що сказати. Глибоко вдихаю.

— У відрядження, — відповідаю, намагаючись зробити голос рівним.

— А чому раптом так терміново? — Він дивиться на мене так, ніби бачить більше, ніж я говорю.

Мовчу, бо слова застрягають у горлі. Але він уже бачить, що щось не так. Його рука майже торкається мого плеча, але зупиняється в останню мить.

— Якщо це через те, що сталося, — каже він м'яко, — я не хотів…

Його очі теплі й турботливі. Я хочу сказати йому правду, але страх сильніший. Тому я просто киваю:

— Ні, все в порядку, не переймайся…

Він не наполягає з розпитуваннями. Лише бере мою валізу.

— Давай я тебе проведу до машини, — пропонує.

І з цієї миті між нами знову запановує мовчання, але цього разу воно сповнене якоїсь дивної, майже затишної напруги.

— Анно, — каже Віктор вже біля машини, його погляд серйозний, майже пронизливий. — Є дещо, що я повинен тобі сказати.

Я завмираю. Ніби весь світ завмирає разом зі мною. Відчуваю, як починає калатати серце, але не можу змусити себе рухатися чи говорити.

— Вікторе, не треба, — швидко перебиваю, підіймаючи руку, ніби це може зупинити його слова. — Зараз не час.

Він зупиняється на півкроці, його погляд помʼякшується, але в очах читається розчарування.

— А коли буде час, Анно? — питає він тихо, але я не знаходжу, що відповісти.

Напруга між нами стає майже відчутною. Я не можу дивитися на нього, не можу дозволити собі почути те, що він хоче сказати. Ця близькість лякає мене не менше, ніж записка, яку я нащось запхнула в сумку.

Раптом дзвонить мобільний. Це здається рятівним сигналом, і я миттєво відступаю, щоб відповісти. На екрані — номер редакції.

— Алло? — голос тремтить, але я намагаюся це приховати.

— Анно, доброго ранку. Це Світлана. Слухай, ми нарешті додзвонилися до Марини, і вона вже виїхала на відрядження. Так що можеш залишитися вдома.

— О... зрозуміло, — видихаю, але не відчуваю полегшення. Навпаки, хвиля паніки підкрадається, затоплюючи всі інші думки.

— Відпочинь сьогодні. Якщо будуть ще питання — подзвонимо, — додає Світлана і кладе слухавку.

Опускаю телефон, відчуваючи, як накочується нова хвиля страху. Віктор уважно стежить за мною.

— Що сталося? — його голос звучить занадто м'яко, але в ньому відчувається прихована тривога.

— Нічого, — швидко відповідаю, але він уже робить крок ближче.