17

Ранок зустрічає мене свіжим прохолодним повітрям і звуками ранкового міста. Коли я під'їжджаю до свого будинку, ще не встигнувши припаркувати машину, помічаю біля входу невелику групу людей з камерами. Журналісти. Схоже, мій ранок буде ще цікавішим, ніж я очікував.

Виходжу з машини, зберігаючи нейтральний вираз обличчя. Журналісти одразу пожвавлюються, спрямовуючи на мене мікрофони й об'єктиви.

— Пане Вікторе! — викрикує один із них, швидко підходячи ближче. — Як прокоментуєте ваше ранкове повернення? Ходять чутки, що ви ночували не вдома.

— Чи є у вас нова супутниця? — додає хтось інший, ледь стримуючи посмішку, ніби вже відчуває сенсацію.

Я зупиняюся, погляд спокійний, але всередині відчуваю легкий дискомфорт. Мене завжди дратувала їхня здатність копирсатися в чужому особистому житті.

— Добрий ранок, — кажу з невимушеною усмішкою, хоч мені хочеться розвернутися і просто піти. — Приємно, що ви так цікавитеся моїм графіком, але мушу вас розчарувати: я не публічна особа.

— То ви заперечуєте, що ночували не вдома? — впирається інший репортер.

— Я заперечую, що це стосується когось, окрім мене, — відказую я спокійно.

Їхні погляди сяють цікавістю, але я не збираюся їм давати привід для нових статей.

— У вас є ще якісь питання, які не стосуються мого особистого життя? — додаю, прямуючи до дверей.

— То це правда? У вас є хтось? — вигукує ще один репортер, але я вже відчиняю двері, лишаючи їх іззаду.

Увійшовши в квартиру, зітхаю, знімаючи піджак. Журналісти завжди були надто настирливими, але сьогодні це особливо недоречно. Раптом мій телефон вібрує — повідомлення від Анни.

«Все гаразд? Ти писав, що повертаєшся додому. Щось трапилося?»

Усміхаюся, швидко відповідаючи.

«Журналісти. Вони припускають, що я ночував у когось…»

Її відповідь приходить майже миттєво.

«Частково вони мають рацію, хіба ні?» — додає вона із жартівливим смайликом.

Я сміюся, відчуваючи, як напруга починає спадати.

«Технічно — так, але я не збираюся їм це підтверджувати. Хочеш, щоб і до тебе завітали з питаннями?»

«Не дуже…» — приходить відповідь, а потім додаток: «Але якщо що, я скажу, що ти просто рятував мене від павука.»

Я хитаю головою, знову сміючись.

«Тоді наступного разу не забудь запросити журналістів подивитися на того павука. Можливо, це буде сенсація.»

Її відповідь приходить із жартівливим фото чашки з кавою: «Збережи спокій і пий каву. І дякую за ранок, Вікторе.»

Я зупиняюся на хвильку, читаючи її повідомлення. Усмішка не сходить із мого обличчя. Цей ранок, попри все, був ідеальним.

Офіс гуде, мов вулик. Зона відпочинку, де встановлено телевізор, переповнена: співробітники зібралися подивитися ранковий репортаж. На екрані — сюжет із припущеннями про моє особисте життя. Журналісти не втратили шансу вигадати історію про те, як я провів ніч у "таємничій незнайомці".

Я намагаюся не зважати на зацікавлені погляди й прямую до свого кабінету. Як тільки двері зачиняються, в них влітає моя помічниця. Її обличчя червоніє від гніву, очі горять обуренням.

— Вікторе, це що, жарт?! — майже кричить вона. — Що це все означає? Ти справді ночував у когось?

Я підводжу брови, схрещую руки на грудях і зберігаю холодний тон.

— Добрий ранок, я тебе вітаю теж. Тобі не здається, що це не твоя справа?

— Не моя?! — вона зводить брови, її голос стає ще гострішим. — Ти серйозно? Після всього, що між нами було? І тепер я дізнаюся про це з новин?!

— Здається, ми домовлялися, що не будемо втручатися в особисте життя одне одного.

Вона різко підходить до столу, нахиляючись до мене.

— Ти не розумієш? Весь офіс це обговорює! І тепер я виглядаю, як остання дурепа. А ти навіть не поясниш, що відбувається?

Я відводжу погляд на кілька секунд, потім знову зустрічаю її очі.

— Пояснити що? Що журналісти вигадали історію? Або що я не маю наміру звітуватися перед тобою?

Вона стискає кулаки, її голос стає тихішим, але від цього ще гострішим.

— Ти завжди такий. Відсторонений, холодний. Тільки от цього разу це може тобі дорого коштувати.

Я зітхаю й встаю, зберігаючи спокій.

— Мені шкода, що ти так це сприймаєш. Але у нас не було стосунків, це був секс. І зараз, якщо ти не проти, у мене є робота.

Вона дивиться на мене ще мить, ніби шукає, що сказати, але потім різко розвертається до дверей.

— Ти зробив свій вибір, — кидає вона через плече. — Сподіваюся, це того варте.

Двері зачиняються з грюком. Я повертаюся до столу й важко видихаю. День ще навіть не почався, а вже стільки напруження.