Глава 16. Кава

Світанок ще ледь забарвлює небо, коли я виходжу з машини з двома стаканами гарячої кави. Від прохолоди ранку руки мимоволі стискають картонні чашки міцніше. Я піднімаю погляд на її вікна, але в кімнаті ще темно. Ну звісно, після нашого нічного листування вона, мабуть, тільки заснула.

Проте я все одно вирішую спробувати. Дзвоню у двері й чекаю. За кілька хвилин лунає приглушений звук кроків.

— Хто там? — її голос, ще сонний, звучить тихо і злегка збентежено.

— Це я, Віктор. Приніс каву.

На мить западає тиша, а потім двері відчиняються. Анна стоїть переді мною в ніжно-блакитній нічній сорочці, яка ледь доходить до колін, злегка прим’ята після сну. Її волосся розтріпане, а очі сонні, але це тільки додає їй якоїсь домашньої чарівності.

— О Боже, я жахливо виглядаю, — бурмоче вона, одразу прикриваючись краєм дверей, але я лише усміхаюся.

— Ти виглядаєш прекрасно. Вибач, якщо розбудив. Просто подумав, що кава не завадить після нашої нічної розмови.

Вона сором’язливо усміхається й потирає очі.

— Ну, ти вже тут, тож заходь. Я зараз приведу себе в порядок.

Я заходжу всередину, обережно ставлю каву на кухонний стіл і спостерігаю, як Анна квапливо зникає в іншій кімнаті.

Через кілька хвилин вона повертається — тепер уже зібране волосся й халат поверх сорочки.

— Тепер я виглядаю трохи пристойніше, — каже вона, сідаючи за стіл і беручи свій стакан кави.

— Ти завжди виглядаєш прекрасно, Анно, — відказую я, дивлячись на неї. Її щоки злегка рожевіють, і вона робить ковток кави, щоб приховати усмішку.

— Ти завжди такий галантний? — запитує вона, відвівши погляд до вікна.

— Ні, тільки коли це має значення, — відповідаю я, трохи нахиляючись уперед. — І з правильними людьми.

Вона на мить зупиняється, дивлячись у чашку, а потім піднімає очі на мене. У них щось змінюється — мить розуміння, тепла, яке поступово проривається крізь її захисні мури.

— Дякую, що прийшов, — нарешті тихо каже вона. — Це дуже... мило.

— Я радий, що ти це оцінила, — відповідаю, усміхаючись. — І до речі, ти завжди можеш розраховувати на мене. Навіть о шостій ранку з кавою.

Анна сміється, і цей звук заповнює кімнату, роблячи її теплішою.

— Що ж, тоді наступного разу, може, я пригостю тебе чимось. Але тільки не о шостій ранку, домовились?

— Домовились, — погоджуюся. — Але з одним винятком.

— І який же? — вона піднімає брову, зацікавлено дивлячись на мене.

— Якщо ти знову не зможеш заснути, — відповідаю я, трохи нахиляючись ближче, — я все одно принесу каву.

Вона опускає погляд, але я помічаю, як її щоки знову стають рожевими. Між нами зависає приємна, м’яка тиша. Це не незручність, а момент, коли слова вже не потрібні.

Анна знову підносить чашку до губ, але в ту ж мить у двері лунає настирливий дзвінок. Її очі розширюються від несподіванки.

— Хто це ще може бути так рано? — тихо бурмоче вона, швидко підводячись із-за столу.

Я теж зводжуся, уважно дивлячись в її сторону. Анна обережно зазирає у вічко дверей, і раптом її обличчя блідніє.

— Це Андрій… — прошепотіла вона.

— Той самий «друг-еколог»? — уточнюю я, ховаючи усмішку.

Анна кидає на мене панічний погляд.

— Він вирішив теж принести мені каву! — Її очі метушливо оглядають кімнату. — Він не може тебе тут побачити!

Я не встигаю навіть заперечити, як вона вже тягне мене за руку до шафи в кутку.

— Ти серйозно? — питаю, вражений і розвеселений.

— Вибач, але швидко заходь! — гарячково прошепотіла вона, розкриваючи двері шафи.

— Ти розумієш, що це комічно? — сміюся я, але все-таки роблю, як вона просить. Шафа, до речі, пахне її парфумами — приємний бонус.

— Тихо! — вона прикладає палець до губ, закриваючи дверцята шафи.

Щойно я зникаю в шафі, вона швидко приводить себе до ладу, глибоко зітхає і відчиняє двері.

— Андрію! Привіт, яка несподіванка, — каже вона, намагаючись звучати невимушено.

— Привіт, Анно, — відповідає голос з-за дверей. — Подумав, що після тієї історії з листом тобі буде приємно отримати каву і компанію.

— Ой, це дуже мило, але я вже... випила каву, — швидко додає вона, сподіваючись, що Андрій не помітить другу чашку на столі.

— Та невже? Ну нічого, зайду на хвилинку. Ми ж все одно давно не бачилися. — Його голос звучить настільки впевнено, що Анна розуміє: відмовити буде складно.

— Ем, добре, але... лише на хвилинку, — погоджується вона, явно нервуючи.

Коли Андрій заходить, я ледве стримую сміх, почувши, як він коментує:

— Що це у тебе так пахне? Парфуми? Дуже жіночно.

Анна незграбно відповідає: