15. Анна. Ти

Я закриваю двері за собою і роблю кілька кроків по коридору, коли помічаю його — маленький пакунок біля моїх дверей. Серце миттєво стискається. Зовні він виглядає невинно, але в мені все кричить: не торкайся. Я завмираю, намагаючись переконати себе, що це випадковість. Але ні.

Повітря в коридорі важке, мої руки тремтять, коли я нахиляюся, щоб підняти його. У голові гудіння, всі звуки навколо зникають. Я розкриваю пакунок, і всередині — аркуш паперу. Звичайний папір, але від одного його вигляду холод пробігає по спині. Я розгортаю його, серце б'ється десь у горлі.

"Я знайшов тебе. Ти думала, що втечеш. Але я завжди буду поряд. Я знаю, де ти. І я знаю, що ти ще не забула."

Слова впиваються в мене, кожна літера ніби палає. Ноги слабшають, я ледь утримую рівновагу. Світ навколо зникає, залишаючи лише ці рядки. Груди стискає так, що я майже не можу дихати.

Я дивлюся на лист, але наче бачу його обличчя, його очі, які колись мене переслідували. Він тут. Він знає, де я. І він дає знати, що я не втекла від нього.

Холод заповнює мене зсередини. Я стискаю листа тремтячими пальцями, але руки не слухаються. Страх накочується хвилею, я стою мов закам'яніла, серце гупає так голосно, що здається, воно от-от вирветься. Здається, що я знову в його пастці, без виходу, без порятунку.

Він повернувся.

Сон навіть не планує з’явитися. Я кручуся з боку на бік, але кожна спроба заплющити очі закінчується тим, що перед ними знову й знову з’являються слова з листа. Врешті здаюся, вмикаю телефон і бездумно гортаю стрічку новин. Може, щось цікаве трапилося у світі, поки я намагаюся втекти від своїх думок?

Сповіщення від Віктора змушує завмерти.

"Віктор: Не спиш?"

Стисла фраза, але від неї відразу тепло розливається всередині. Пальці самі собою набирають відповідь.

Телефон вібрує, вириваючи мене з нескінченного потоку думок. Сповіщення від Віктора.

Віктор: "Привіт. Не спиш?"

Зітхаю і швидко відповідаю:

"Привіт. Так, щось не засинається."

Віктор: "Щось турбує?"

Затримуюсь із відповіддю, роздумуючи. Він занадто уважний. Але хіба я можу ділитися з ним цими страхами? Набираю щось нейтральне.

"Ні, все нормально."

Віктор: "А я думаю, що ні. Інакше ти вже спала б."

Слова б’ють в точку. Я намагаюся приховати посмішку.

"Можливо, просто кава була зайвою."

Віктор: "Гм. Анно, ти знаєш, що завжди можеш зі мною поділитися, правда?"

Я відчуваю, як ці слова западають глибше, ніж мали б. Він чесний і небайдужий. Це лякає і водночас притягує.

"Дякую. Але серйозно, все добре."

Віктор: "Гаразд. Не тисну. Просто хочу, щоб ти знала: мені не байдуже."

Моє серце стискається. Він турбується. Чому це так зворушує? Мої думки починають кружляти навколо нього. Його увага, його впевненість — все це змушує мене відчувати, що я йому небайдужа.

"Ти занадто добрий до мене."

Віктор: "Ні. Я просто хочу, щоб ти була чесною з собою. І зі мною теж."

Я завмираю, відчуваючи, як серце починає битися швидше. Його слова здаються такими особистими. Моя рука зависає над клавіатурою.

"Чому ти такий уважний до мене?"

Віктор: "Бо ти того варта."

Цей короткий рядок вибиває ґрунт з-під ніг. Я опускаю телефон на подушку, але через кілька секунд знову беру його до рук.

"Ти знаєш, як змусити дівчину почервоніти."

Віктор: "Я ще навіть не починав.А що було б, якби я почав?"

У мене перехоплює подих. Флірт у його стилі — це тонка межа між ніжністю та викликом. Мені цікаво, як далеко він готовий зайти. І як далеко готова зайти я...

Моє серце стрибає, пальці завмирають над екраном. Його прямолінійність зводить мене з розуму. Що я маю відповісти? Чесно? Відвести розмову в сторону? Я кусаю губу, намагаючись приховати посмішку, хоча тут ніхто не бачить.

"Не знаю... можливо, це було б небезпечно?"

Віктор: "Для кого? Для тебе чи для мене?"

Він грається, і я відчуваю, як мене затягує у цю гру.

"Думаю, для нас обох."

Віктор: "Люблю ризиковані ситуації."

Я ледве стримую сміх, але всередині панує справжній хаос. Він балансує на межі, і це втягує мене ще глибше.

"А якщо я скажу, що не готова ризикувати?"

Віктор: "Тоді я буду обережним. Але не припиню пробувати."

Я затримую дихання, перечитуючи його слова. Вони настільки прості, але викликають бурю емоцій. Він дає мені простір, але водночас показує, що не збирається здаватися.

"Ти впертий, правда?"

Віктор: "Тільки коли справа стосується того, що для мене важливо."

Мій пульс прискорюється. Його слова змушують мене задуматися про те, що він відчуває. Чи він справді зацікавлений у мені, чи це просто гра? Але щось підказує, що за цією легкістю ховається справжній інтерес.

"І що для тебе важливо?"

Віктор:" Ти."

Я закриваю очі, притискаючи телефон до грудей. Цей чоловік... Він вміє вибивати з колії.