Глава 10.

Музика в клубі б'є так гучно, що здається, моє серце підлаштовується під цей ритм. Я стою біля бару, намагаючись заспокоїти думки після важкого тижня. Мені потрібен ковток повітря, навіть якщо це лише ілюзія в задушливому клубному хаосі. Але відчуття чийогось пильного погляду вибиває мене з рівноваги.

Озираюся і бачу чоловіка. Високий, із самовпевненою посмішкою, яка одразу викликає відторгнення. Його очі безцеремонно оглядають мене, а кроки — рішучі, мовби він уже вирішив, що я його.

— Привіт, красуне, — каже він, нахиляючись ближче, ніж треба. У його голосі змішуються нахабність і бажання. — Сама? Давай складу тобі компанію.

Я стискаю келих, як рятівний круг, і змушую себе триматися спокійно.
— Дякую, але я чекаю на друга, — відповідаю холодно, сподіваючись, що це його зупинить.

Він не зупиняється. Навпаки, його усмішка стає ще нахабнішою.
— Друга? Я можу бути набагато кращим другом, — і тягнеться до моєї руки.

Я різко відступаю.
— Будь ласка, не чіпайте мене, — намагаюся тримати голос рівним, але відчуваю, як серце калатає дедалі гучніше.

Він хмуриться, але не відступає. Його тон змінюється, стає грубим.
— Ти що, занадто горда? Давай, не прикидайся, ми обидва знаємо, чому ти тут.

Страх накочується хвилею. Натовп навколо здається стіною байдужості. Люди розважаються, сміються, п’ють, не помічаючи, як я безуспішно намагаюся відступити від цього чоловіка.

— Досить, — раптом лунає низький, різкий голос.

Ми обидва повертаємо голови. За кілька кроків стоїть Віктор. Його обличчя — ніби вирізане з каменю, а погляд холодний і пронизливий, як лезо. Його спокій лякає більше, ніж агресія.

— Це твоя дівчина? — чоловік питає з нахабною посмішкою, намагаючись повернути контроль над ситуацією. Але навіть у його голосі пробивається нервозність.

— Відійди від неї, — каже Віктор тихо, але так, що в його словах чутно приховану загрозу.

— Інакше що?  — незнайомець сміється, але його сміх звучить штучно.

Віктор робить крок уперед. Його постава розслаблена, але в рухах є щось, що змушує чоловіка відступити на крок. Тиша між ними стає оглушливою. Нарешті той щось бурмоче собі під ніс і зникає в натовпі.

Я навіть не встигаю усвідомити, що сталося. Серце калатає так сильно, що я ледве стою на ногах. Віктор підходить ближче і дивиться на мене. Його погляд м'якішає, але голос усе ще напружений.

— Ти в порядку? — запитує він.

Я намагаюся кивнути, але відчуваю, як сльози підступають до горла.
— Дякую… я… я не знала, що робити.

— Тут небезпечно. Ходімо звідси, — каже він, навіть не питаючи, чи я погоджуюся.

Його рука лягає мені на плече, і цей дотик несподівано заспокоює. Віктор проводить мене крізь натовп до виходу, впевнено прокладаючи нам шлях.

На вулиці холодне повітря врізається в легені, і я, нарешті, можу вдихнути. Але водночас відчуваю, як до мене повертається паніка. Як тепер дістатися додому? Що робити далі?

— Куди тебе відвезти? — його голос перериває мої думки.

— Я… додому, мабуть, — кажу невпевнено, розуміючи, що не хочу бути одна.

Він зітхає, нарешті кидає короткий погляд у мій бік, і в його очах я бачу щось схоже на турботу.
— Ти зараз не в тому стані, щоб залишатися сама. У мене буде спокійніше.

Його голос звучить так, ніби це остаточне рішення, і я розумію, що сперечатися немає сенсу. Відчуття, що я можу довіритися йому, поступово бере верх над моїми сумнівами.