Глава 11. Ти не одна.

Квартира Віктора простора, холодна, ідеально чиста, ніби він тримає все на відстані, навіть прості речі. Він проводить мене до кімнати й, показуючи на ліжко, каже:
— Якщо щось потрібно, просто поклич.

Я киваю, намагаюся посміхнутися, але всередині все стискається від страху. Як тільки двері зачиняються, я залишаюся сама.

Кімната чужа, порожня. Тільки нічник кидає м’яке світло на стіни, але навіть воно не може розігнати тіні у моїй голові. Я намагаюся заснути, але очі не закриваються. Серце гупає так голосно, що здається, ніби він його чує. У голові спалахують картинки з клубу: той чоловік, його грубий голос, руки… і як усе могло б закінчитися, якби не Віктор.

Я сідаю на ліжку, обіймаючи коліна. Страшно. Самотньо. Здається, стіни звужуються, а тиша тисне з мене. Нарешті здаюся.

Виходжу з гостьової кімнати і йду до його дверей його спальні. Мої пальці вже тягнуться, щоб постукати, але я зупиняюся. Що я роблю? Чому я тут? Це… неправильно. Він і так зробив для мене більше, ніж мав.

Я вже збираюся повернутися назад, коли двері різко відчиняються.
— Анно? — Віктор виглядає сонним, але його голос м'який, трохи здивований.

Я запинаюся. Що тепер сказати?
— Я… нічого, вибач. Я просто… — слова застрягають десь у горлі.

Він уважно дивиться на мене.
— Тобі страшно?

Його просте запитання розбиває мій захист. Я киваю, опускаючи погляд.
— Не знаю, чому я тут. Це, мабуть, неправильно.

Він м’яко торкається мого ліктя, і я не можу відвести погляд від його очей.
— У страху немає правил.

Він відступає убік, запрошуючи мене зайти.
— Ходімо.

Я хочу відмовитися, але не можу. Роблю крок, невпевнено ступаючи в його кімнату.
— Я не хочу створювати незручності, — бурмочу я.

— Ти не створюєш. Спи тут, якщо це допоможе тобі заспокоїтися, — він киває на протилежний бік ліжка. — Це краще, ніж мучитися на самоті.

Я мовчки підходжу і сідаю на край ліжка. Постіль тепла, м’яка, але моє тіло напружується все сильніше. Лежу, дивлячись у стелю, і намагаюся заспокоїтися. Рівне дихання Віктора за спиною нагадує, що я тут не одна. Але замість заспокоєння це викликає тривожне хвилювання.

Його присутність здається фізично відчутною. Кожен вдих і видих — глибокий, рівний, спокійний — резонують у моїх думках, змішуючи вдячність і страх. Чому я тут? Чому це здається водночас неправильним і… затишним?

Перевертаюся на бік, подалі від нього, сподіваючись, що так буде легше. Але це не допомагає. Ліжко здається надто малим, його тепло ніби огортає мене, навіть не торкаючись. Серце калатає, як тоді, у клубі, але з іншої причини.

Знову перевертаюся, тепер на спину. Мій подих стає коротшим. Ситуація така дивна — як я можу заснути поряд із чоловіком, який врятував мене? Його запах — легкий, свіжий — стає єдиним, що я відчуваю.

— Не можеш заснути? — Його голос раптом перериває тишу, і я здригаюся.

— Ні… — бурмочу я, притискаючись до подушки.

Він повертається до мене, і його рука обережно лягає на мою талію. Мені здається, що кров застигла в жилах.

— Анно, розслабся, — його голос спокійний, але теплий.

Я завмираю. Моє тіло наче не слухається мене, кожен дотик його пальців викликає мурахи на тілі. Хочеться відсунутися, але ноги стають ватяними. Хочеться сказати, що це не допоможе, але слова не знаходяться.

— Ти вся напружена, — шепоче він, злегка притискаючи мене ближче.

— Я… я просто… — починаю, але голос тремтить.

Його обійми не настирливі, радше теплі і затишні, він ніби захищає мене, але це лише додає хвилювання. Як він може бути таким спокійним, коли я почуваюся так? Його подих тепер зовсім поруч, кожне слово ніби розбивається об мою шкіру.

— Я нікуди не зникну. Ти в безпеці, — каже він.

Я заплющую очі, намагаючись хоч якось взяти себе в руки. Але замість страху, що я відчувала раніше, у моїх грудях тепер розливається щось зовсім інше — незвичне, лякаюче і... майже солодке.

— Дякую, — шепочу я, ледве стримуючи себе, щоб не вирватися з цих обіймів, і водночас не хочу, щоб він відпускав.

***
Ось і чергова глава, діліться враженнями