Глава 9. Клуб. Інформатор. Віктор.

Я не можу заснути. Всі події минулого дня проносяться в голові, як калейдоскоп зображень: файли, переслідування, напружений погляд Віктора, і ця обручка, що тепер тисне на палець більше, ніж просто прикраса. Я кручуся в ліжку, слухаючи тишу квартири.

Десь у ранкові години сон все-таки бере гору, але він тривожний. Прокидаюся від повідомлення: інформатор погодився зустрітися. Та з однією умовою — місце зустрічі  — його, нічний клуб.

Я довго розмірковую. Серце стискається від відчуття небезпеки, але інтерес до справи перемагає. Якщо ці документи допоможуть мені дізнатися правду про Віктора, я готова ризикнути.

                                                         ***

Клуб вибухає ритмами електронної музики, неонові вогні ріжуть темряву, створюючи ілюзію іншого світу. Повітря насичене запахом поту, парфумів і чогось гіркого, що викликає запаморочення. Атмосфера тисне, і я почуваюся чужою серед цього натовпу.

У чорному піджаку та джинсах я виглядаю наче чужорідна частинка цього хаосу. Тільки міцно стиснутий у руці телефон дає мені хоч якесь відчуття контролю.

Він знаходить мене першим. Стрункий чоловік із хитрою усмішкою, яку ховає густа борода, сідає поруч у темному куточку. Його очі бігають, ніби перевіряючи, чи за ним не стежать.

— Анна? — запитує він, нахиляючись ближче.

— Так, — відповідаю коротко, тримаючи обличчя незворушним.

— Нервуєшся? — його усмішка стає ще нахабнішою.

— Мені не подобається все це, — кажу я, нахиляючись уперед, щоб приглушити голос.

— А мені не подобається ризикувати, — відповідає він, знижаючи голос до шепоту. — Але ти повинна знати одну річ. Твій Віктор... він ще гірший, ніж ти думаєш.

Я стискаю кулаки, щоб зберегти спокій.

— Що це означає? — холод у голосі перекриває тривогу, яка охоплює мене з голови до п’ят.

Він дістає невелику флешку, кладе її на стіл між нами.

— Це підтвердження. Там усе, що тобі потрібно знати.

Мої пальці обережно ковзають до флешки. Я кладу її в кишеню піджака, намагаючись не привертати уваги.

— Подивишся вдома, — додає він, нахиляючись ближче. — Але наостанок: більше не шукай мене. Наступного разу я не допоможу.

І перш ніж я встигаю відповісти, він зникає в натовпі.

Я залишаюся на місці, намагаючись перевести дихання. Гучна музика б’є по скронях, і я відчуваю, як тиск у грудях стає нестерпним. Пульс стукає в такт до басів, але зібратися докупи не вдається.

Я піднімаюся й пряму до виходу. Шлях через натовп здається нескінченним. Чи це просто нерви? Мені здається, що хтось за мною слідкує.

І раптом він з’являється переді мною — високий чоловік із нахабною усмішкою.

— Привіт, красуне, сама тут? — запитує він, нахиляючись ближче.

— Відійди, — кидаю я, намагаючись пройти повз, але він блокує дорогу.

— Та не будь такою холодною, — він простягає руку, нахабно торкаючись мого плеча.

— Не чіпай мене, — кажу, намагаючись вирватись, але він лише стискає сильніше.

— А ти гаряча, — він сміється й притискається ближче. Його дихання обпалює мою шию, викликаючи хвилю паніки.

— Я сказала: відійди! — голос тремтить від страху, коли я відчайдушно намагаюся вирватись.

Його руки стають ще нахабнішими. І тоді він нахиляється ближче, його губи торкаються моєї щоки.

Це остання крапля. Я піднімаю руку й тисну на обручку. Палець тремтить, але кнопка все ж активується.

— Залиш мене! — кричу я, але музика заглушує мій голос.

Мене охоплює жах. Єдина думка, яка крутиться в голові: Вікторе, будь ласка, швидше!

***

Ось і чергова глава, діліться враженнями =) також радітиму зірочці книзі