Глава 6.  "Межі, які неможливо стерти"

Я на хвилину завмираю біля дверей редакції, збираючи докупи думки. Моя стаття, яка мала стати проривом, тепер здається вибуховим пристроєм у моїх руках. Віктор переконував мене зачекати, а я розриваюся між бажанням розповісти світові правду і відчуттям, що це може обернутися проти мене. Щойно заходжу в офіс, мене зустрічає редактор — і одразу ж починається буря.

— Анно, це правда, що ти бачилася з Вороновим? — його тон не приховує ані роздратування, ані підозрілості.

Я кидаю сумку на стіл і перехоплюю його погляд. Наче Дмитро ще вчора не міг спокійно сидіти на місці, а тепер уже доніс на мене.

— А якби й так? Це тепер заборонено? — запитую різко.

— Заборонено? Ні. Але, чорт забирай, ти могла б хоч мене попередити! Він — наш головний фігурант, і раптом ти зустрічаєшся з ним? Що ти задумала?

— Я роблю свою роботу, — відрізаю я. — І, до речі, це все ще моя стаття.

Редактор кидає погляд на стос паперів на моєму столі.

— Не тільки твоя, — каже він твердо. — Ти не можеш просто грати в самовпевненого одинака, коли на кону репутація всієї редакції.

Мої пальці стискають край стола. Дмитро. Звичайно, це він вирішив подбати про «справедливість».

— Ти говорив з Дмитром? — кидаю зухвало, хоча відповідь очевидна.

Редактор мовчить. Це каже більше, ніж будь-які слова.

— Чудово, — я відчуваю, як гнів проривається крізь кожне слово. — Наступного разу, коли захочете обговорити мої дії, просто додайте мене до свого клубу пліток.

— Анно, це не жарти, — його голос м’якшає, але я вже не слухаю.

Виходжу з офісу, намагаючись не грюкнути дверима. Моє серце калатає. Здається, все в житті починає валитися: Дмитро шпигує, редактор контролює, а Віктор... Він, здається, грає в гру, правил якої я ще навіть не знаю.

Пізніше того ж дня я знаходжу на своєму столі маленький пакет. Ніяких підписів, тільки мій ініціал на конверті. Всередині — флешка. Щойно вставляю її в ноутбук, на екрані з’являється довгий список документів. Переглядаю перші кілька файлів, і кров холоне в жилах: контракти, грошові перекази, підписи. Ім’я Віктора Воронова виринає знову і знову, поряд з назвою міжнародної організації, яку я намагалася викрити місяцями.

Ці документи — золото. Але вони також несуть у собі загрозу.

Я відкидаюсь на спинку стільця, відчуваючи, як обрушується тягар відкриття. Зв’язок Воронова з цією організацією змінює все. Чи справді він той, ким здається? Що означають ці файли?

Дмитро заходить до кімнати, і я миттєво закриваю ноутбук.

— Ти на мене злишся? — питає він, але в його голосі чутна і ревність.

— Мені просто потрібен час подумати, — відрізаю я, уникаючи його погляду.

Я не можу довіряти ні йому, ні редактору. Ця флешка стає моїм ключем до правди, але й моїм прокляттям.

***
привіт, діліться враженнями, дякую