Глава 5. Я сама вирішу.

Я виходжу з машини, ранкове сонце вже пробивається крізь туман, і Київ починає прокидатися. Віктор сидить за кермом, його погляд холодний і водночас тривожний. Він ще раз нагадує:

— Анно, не публікуй зараз нічого. Це небезпечно, — його голос твердий, але я чую в ньому приховану турботу.

Я киваю, хоча мої думки розриваються між обуренням і сумнівами. З одного боку, це моє розслідування, моя робота, і ніхто не має права вказувати, що я можу чи не можу робити. З іншого — його слова звучать не як наказ, а як попередження. І я знаю, що Віктор розуміє, наскільки серйозна ця гра.

— Я вирішу, що робити, Вікторе, — сухо відповідаю, намагаючись не видати свого роздратування.

Він стискає кермо, але нічого не каже. Просто киває, і його погляд на секунду зм’якшується.

— Бережи себе, — каже він майже пошепки, і я раптом ловлю себе на думці, що ці слова чомусь хвилюють мене більше, ніж мали б.

Я зачиняю двері і йду до свого під’їзду. Машина Віктора повільно рушає з місця, а я відчуваю, як його погляд все ще слідує за мною.

Однак я не одна. Біля сусіднього провулку стоїть ще одна машина. Я одразу впізнаю її — це авто Дмитра. Він сидить у салоні, спостерігаючи за нами. Його погляд крізь скло гострий і напружений.

Я роблю вигляд, що не помічаю його, і швидко заходжу в під’їзд. Але вже за кілька хвилин чую кроки за собою.

— Анно! — його голос різкий, коли він наздоганяє мене в коридорі.

Я обертаюся. Дмитро стоїть прямо переді мною, його обличчя сповнене невдоволення.

— Що це було? — запитує він, ледве стримуючи себе.

— Що саме? — я підіймаю брову, намагаючись виглядати спокійною, але мене дратує його тон.

— Ти їздиш з ним, дозволяєш йому… що? Залякувати тебе? Втручатися у твою роботу?

— Він мене не залякує, Дмитре. І взагалі, це не твоя справа, — я не витримую і починаю захищатися.

Його очі блищать, і я розумію, що його злість — це не лише через мою безпеку.

— Це моя справа, коли ти поводишся так, ніби він… — Дмитро зупиняється, обриваючи себе на півслові.

— Що? — кидаю я. — Ніби він що?

— Ніби він ближчий до тебе, ніж... ніж повинен бути!

Я приголомшена. У його словах звучать відверті ревнощі, хоча він сам намагається це приховати.

— Дмитре, припини. Це смішно, — я намагаюся завершити розмову, але він робить крок ближче.

— Ти не розумієш, у що вплуталася, — його голос стає тихішим, але напруга в ньому зростає. — Ти довіряєш не тому чоловікові, Анно.

— Я сама вирішу, кому довіряти! — я майже кричу, серце стукає в грудях, але я відчуваю, як його близькість напружує повітря між нами.

На мить у його погляді щось змінюється. Він хоче сказати більше, але замість цього просто стискає щелепи.

— Просто будь обережною, — нарешті видавлює він, розвертається і йде, залишаючи мене одну з розбурханими емоціями та питаннями, на які я поки що не можу знайти відповіді…