Глава 4. "Межа контролю"

Я сиджу в темній кімнаті, де все здається старовинним, а час, здається, зупиняється. Віктор, мов майстер, контролює кожен мій рух, кожне слово. Його погляд впевнений, і я, хоч і намагаюся не піддаватися, все більше відчуваю, як його вплив проникає в мої думки. Я не можу більше приховувати свої емоції.

— Ти справді думаєш, що твоє розслідування змінить щось у моєму житті? — запитує він, дивлячись на мене так, ніби я — просто чергова проблема, яку треба вирішити.

Я стискаю зуби. Його слова зачіпають, але я не можу залишити їх без відповіді.

— Так, я маю намір дістатися до істини, навіть якщо це буде твоїм останнім кроком.

Віктор сміється, спираючись на стіл, і його очі зловісно світяться.

— Ти така вперта, — каже він. — Але твоїх зусиль недостатньо, щоб здолати мене. Ти, як реп'ях, що чіпляється до того, чого не розумієш.

Я не витримую його зневаги. Мої нерви не витримують, і я встаю зі стільця, наближаючись до нього.

— Не смій мене судити, — я заговорюю різко. — Ти навіть не розумієш, що це таке — шукати правду.

Віктор підходить ще ближче, і я відчуваю, як його присутність наповнює кімнату, ставши нестерпно важкою.

— Ти навіть не уявляєш, куди ти потрапила, — його голос стає глибшим, а погляд холодним і різким. — І твоє особисте життя — це відображення твоєї боротьби з невідомістю.

Я не можу зупинитися. Мої нерви не витримують його натиску, і я відчуваю, як моя рука автоматично піднімається, готова вдарити його. Але Віктор надзвичайно швидкий. Він перехоплює мою руку, і я раптом опиняюся притиснута до стіни його величезної кімнати.

— Ти навіть не можеш уявити, що це таке — бути на межі, Анно, — шепоче він, при цьому його лице опиняється так близько до мого. — Я не дам тобі шансу вдарити мене.

Я намагаюся вирватися, але його хватка — непереможна. Я нерухомо притиснута до стіни, намагаюся зібрати свої думки. Мій розум розбитий між відчаєм і бажанням продовжити боротьбу.

— Ти помиляєшся, — шепочу я, хоч і відчуваю, що мої слова не мають сили. Він сильніший, він має контроль.

Віктор дивиться на мене, і на його обличчі немає злості — лише холодна байдужість, яку він обережно прикриває.

Він відпускає мою руку, але не відступає. Я залишаюсь поруч з ним, відчуваючи на собі його погляд.

— Ще одне запитання, — його голос стає м’якшим. — Ти хочеш справжню правду, Анно? Ти готова дізнатися, що за твоєю спиною насправді відбувається?

Я мовчу, бо не готова. І в цей момент телефон Віктора вибухає гудінням. Повідомлення на екрані засвічується, і його обличчя змінюється. Це момент, коли я розумію: все, що я знаю, більше не має значення.

Віктор піднімає телефон і, здається, щось його зацікавлює. Він поглядає на мене, не відповідаючи на моє питання.

Я не можу відвести погляд від його рук, що тримають мобільний. Відчуваю, як це спостереження поглиблює таємницю, що оточує нас. Що він приховує? І чому це так важливо? Тепер я знаю: навіть цього разу я залишаюсь лише спостерігачем, намагаючись розгадати те, чого він мені не хоче показати....

***

ось і чергова глава, діліться враженнями =) також поставте будь ласка книзі сердечко, якщо вона вам подобається, і не забудьте додати її до бібліотеки
З повагою, Алекс Хантер