Брость відчаю

Ще з самого ранку настрою у мене зовсім не було. На роботу їхати не хотілось, погода у Києві була якась неприємно-холодна і по чужому хистка. Кава у кав'ярні коло офісу, завжди така смачна і запашна, цього разу здалась мені якоюсь гіркою і пересмаженою. Я її ледь допив.
А ближче до обіду розболілась голова. Спочатку занила права скроня, а згодом і тім'я стало важким, немов воно було налите свинцем.
Я нарешті відірвався від монітора, від роботи і пошкандибав на офісну кухню до аптечки. Серед товстого шару упаковок, найшов розпотрошену пачку таблеток від головного болю. Проковтнув одну таблетку, запивши водою з кулера. Але легше не стало.
Ближче до вечора почало ломити усе тіло.
Я зрозумів, що захворів.
Як же невчасно я нездужав! Завтра у мене запланована важлива зустріч. Треба буде виступити перед перспективними замовниками. А це недовірливим мовчазним насупленим людям - переконливо довести, що саме наша компанія - найкращий вибір для них. А після розмови - ще буде найважливіша частина зустрічі - відповіді на питання. Треба бути зібраним і максимально активним. А у мене ось болить голова і ниє усе тіло і таке відчуття - ніби мене тільки-но випрати у гігантській пральній машині.
Додому після роботи я їхав вже зовсім хворим. Не зважаючи на те, що пічка в автомобілі була включена майже на максимум - зуби мої клацали і тіло мілко тремтіло від холоду. Як завжди, по дорозі з роботи, попав у тягучку. Тож лишалось повільно їхати і куняти за кермом. Вже не хотілось ні вечері, ні спокійної музики з автомобільної аудіо системи, а лише якнайшвидше дістатись додому і лягти під теплу ковдру. Чомусь здавалось, що дома повинно стати легше. Удома і стіни лікують.
- Що з тобою? - дружина Лора стривожено дивиться на мене.
- Захворів,- тихо відповідаю, стягуючи з себе черевики і куртку.
- Температура є?
- Напевно.
- Давай вечеряй і лягай у ліжко.
Але я одразу іду до спальної кімнати - їсти я у такому стані я точно не зможу.
Лора йде слідом за мною і у вологих пальцях ( тільки-но мила посуд) - термометр. Я стягую сорочку і безсило опускають у ліжко, а дружина вже сама засовує мені під руку льодяний термометр. Її пальці теж холодні і доторки такі болючі і неприємні.
- 39! - каже вона через три хвилини і швидко йде до ванної кімнати - там у нас домашня аптечка.
Краєм ока бачу у напіввідчинених дверях веселі зелені очі - це Ксюша - моя донечка. Їй всього сім. Вона здивовано дивиться на мене з прихожої, але в кімнату не заходить. Я зморено посміхаюсь їй, витискаючи з себе посмішку, як витискають залишки зубної пасти на щітку.
- Папа захворів,- каже дружина і несе мені скляну з водою і жменю ненависних таблеток.
Мені так не хочеться їх пити, але я підіймаюсь на лікоть і випиваю одну за одною, відчуваючи біль у горлі.
- У мене завтра зустріч,- кажу я вже з закритими очима, зморено опускаючись на подушку.
- Яка зустріч - ти захворів! У тебе температура 39! Лікуйся!
Лора забирає з собою склянку з водою, вимикає світло у кімнаті і виходить, зачиняючи за собою двері. Мені хочеться сказати, щоб вона лишила воду, але я мовчу - сил зовсім немає і страшенно болить голова.
Я лежу у темряві і прислухаюсь до болю. Ось так, напевно, людина і помирає у своєму ліжку. Люди зовсім поруч живуть, ходять, займаються своїми повсякденними справами, а ти лежиш і для тебе вже немає навколишнього світу. Точніше він ще десь є - у невиразному бурмотінні телевізора у сусідів через стіну, у тихому голосі дружини, яка з кимось розмовляє по телефону з кухні, у сигналах автомобілів десь внизу, на вулиці. Але ти вже не є учасником цих подій. Ти всього лише пасивний спостерігач. Поки що пасивний спостерігач.
Ці думки, ці відчуття гострими іскорками запалюються у свідомості і швидко згасають. Немов червоні іскорки від вогню, які весело розлітаються, та швидко гаснуть у чорноті ночі. Але лишається знання. І я вже не думаю про все це, я це все знаю.
Ліки, які я випив, не приносять полегшення від болю, але приносять напівзабуття. Я ніби пливу по поверхні густої темної води, але не тону, а лише наполовину занурююсь. Я чую навколишній світ, але моя свідомість зв'язана невидимими пасками.
Раптом я виринаю на поверхню. Я чую дзвінок у двері. Я чую легкий частий тупіт ніжок - це спішить моя Ксюша відчиняти двері. Хтось прийшов. Далі я чую клацання замку. Відчиняються двері. І раптом я чую крик! Кричить дитина, кричить моя Ксюша!
Хтось хапає її, крик стає тихіше - напевно хтось затуляє її рота і тікає!
Треба допомогти, треба врятувати мою доню!
Я схоплююсь майже не відчуваючи ніг. Я вибігаю, похитуючись, у вітальню. Різке світло б'є мені у очі. Але вхідні двері вже зачинені. Серце моє колотиться у грудях так, що цей швидкий важкий стукіт я відчуваю у кінчиках пальців. Я зі стогоном відчиняю двері, біжу до сходової клітини, до ліфту. Але вже пізно - там нікого не має. У відчаї я вибігаю на загальний балкон. Моя квартира знаходиться на п'ятнадцятому поверсі. Я хапаюсь руками за перила і кричу з останніх сил у густі сутінки вечора:
- Ксюша! Ксюша!
Мене наповнює відчай, так, як наповнює вода склянку. Вода підіймається до самого краю і починає перетікати, виливатись, але струмінь зверху все тече і тече...
Я опускають на бетонну підлогу.
- Моя Ксюша, де моя Ксюша!?
Живіт мій зводить судомою і болем. Мені здається, що я помираю. Але мене тільки нудить і я втрачаю свідомість.
Мені здається, я точно знаю, що свідомість я втратив лише на мить. Я приходжу до тями і бачу перелякані очі дружини.
- Ромчику, що с тобою?!
Вона обережно підіймає мене з підлоги і веде назад у квартиру. Я лягаю під ковдру і стікаю холодним липким потом.
За ту мить небуття з моєю свідомістю щось сталося. Якийсь непомітний тумблер клацнув і усе стало на свої місця.
Я лежу у сутінках кімнати і знаю, що з моєю Ксюшею усе гаразд - вона роздивляється малюнки у своїй кімнаті. Що до нас ніхто не приходив, а чув я через вхідні двері те, як повернулись наші сусіди, як сміялась і раділа сусідська дівчинка Наталка, коли відкрились двері сусідньої квартири і вона побачила свою маму.
Я лежу увесь мокрий у ліжку, я поступово занурююсь у чорну непроглядну трясовину. Я розумію, що все добре, що все те жахіття - лише породження моєї хвороби.
Я засинаю і знаю, що все з моєю донечкою Ксюшею і моєю дружиною Лорою добре.
Але в серці, у самих далеких його складках, я відчуваю щось темне і непримітне, але те, що вже назавжди буде зі мною. Те, від чого мені вже не позбутись. Брость відчаю.
Я ніби помер тоді, але щось підняло мене з могили, знову вдихнуло в мене життя.
Поки забрало смерть. Та лишило цю чорну краплину, цю чорну квітку відчаю.