Частина 3. Поєдинок.

Марина залишила автомобіль на платній стоянці, і по доріжці вимощеній тротуарною плиткою неквапно пішла до зачинених воріт монастиря. Жінка з цікавістю розглядала цегляну новобудову, що всього за кілка років, немов злоякісне новоутворення розрослась на місці колишнього піонерського табору в котрому за часів СРСР влітку відпочивали тисячі дітлахів. Кілька двоповерхових будинків з заґратованими вікнами, та церква з дзвіницею, ховались від сторонніх очей за високім цегляним парканом.

«Гарне місце відхопили святі отці! Мальовниче, на березі озера. Чисте повітря, кругом заповідний ліс». – Подумала вона.

Підійшовши ближче до монастирської брами жінка була здивована побачивши над нею декілька відеокамер.  

«Ченці мабуть бояться, що злодії поцуплять їх натільні хрести». – З посмішкою подумала жінка.

Вона зупинилася біля зачинених воріт, озирнулась, не найшовши дзвінка, щосили постукала кулаком. За брамою почулися важкі кроки, невдоволене бормотіння. З  металевим лязкотом відчинилось невеличке оглядове віконечко. В ньому з’явилося лискуче, заросле косматою бородою щокате обличчя. Невеличкі поросячі очиці вперлись в жінку уважним оцінюючим поглядом. Сковзнули по одягу, затримались на дорогій сумочці, і зупинились на масивних золотих перснях, що прикрашали пальці.

 – Чого тобі? Служби сьогодні не буде, - обдавши Марину важким перегарним смородом, нарешті сказала голова.

 – Мені потрібно переговорити з настоятелем.

 – Ну то й що мені з цього? – зівнула голова, перевівши погляд на стоянку де стояло  авто недолугої відвідувачки, - Приходь мабуть завтра.

Віконечко зачинилось, але Марини не почула з іншого боку ніяких кроків. Красиве обличчя жінки осяяла здогадка. Вона достала з гаманця доларову купюру і тримаючи її на виду, наполегливо забарабанила нігтями у віконце. Через мить воно відчинилось, при вигляді валюти очиці жадібно блиснули але, через мить згасли. Марина обдарувавши презирливим поглядом вартового, добавила до банкноти ще одну, такого самого номіналу. В мутних очицях промайнула іскра, товсті пальці з нерівно підрізаними брудними нігтями проворно вихватили долари. Віконечко зачинилось, натомість в масивній кованій брамі відчинились невеличкі двері. Жінка переступила поріг. Перед нею з холуйською посмішкою на ситому круглому обличчі стояв товстун.

 – Прошу вас. Заходьте жіночка. Як докласти про вас святішому шановна?

 – Не потрібно ніяких імен. Просто проведи мене до… Ну як його? Вашого головного.

 – Не треба хвилюватись сестро. До святішого ігумена Гаврила, - з м’якою посмішкою підказав вартовий. 

Товстун жестом підізвав ченця що проходив повз них. Той хутко, ледь не бігом підскочив до нього. Вартовий покосившись на жінку щось тихо прошепотів йому на вухо. Чернець з розумінням кивнув головою, і поспішив в бік одного з будинків. Марина відмітила про себе те як у нього автоматично сіпнулась рука в спробі віддати честь повоєнному. Оглядівшись по боках, вона здивовано побачила, що нижній поверх однієї з споруд займає гараж перед розчиненими воротами котрого стояло декілька розкішних автомобілів.

 – Це все подарунки від вдячних прихожан, - перехопивши її погляд, поспішно пояснив товстун.

Невдовзі з’явився чернець.

 – Його святість чекає на відвідувачку у своєму кабінеті.

 – Проведи жіночку брат Онуфрій.

Помешкання в котрому чекав на Марину настоятель монастиря нагадувало скоріше робочий кабінет державного чиновника середньої руки. Величезний стіл для засідань, займав майже всю довжину просторої кімнати. Масивний старомодний секретер. Але на столі окрім Біблії не було ні телефонного апарата, ні комп’ютерного монітора. Пара шкіряних диванів по кутках. Під одним із вікон величезний акваріум з екзотичними рибками. На стінах поруч з іконами декілька фотографій в золочених рамках. Ось на одній Гаврило поруч із митрополитом Кирилом. Фото Гаврила в Афоні, а поряд він в Великому залі Кремля, де сам прем’єр вручає йому державну нагороду. І найголовніше - величезний портрет діючого президента Російської федерації, що висів над кріслом господаря кабінету. Настоятель монастиря, ледь помітним рухом руки відіслав Онуфрія, деякий час не рухаючись вивчав відвідувачку чіпкім поглядом розумних очей що, поблискували за скельцями дорогих окулярів.

 – Присядьте будь ласка, - не встаючи, він указав рукою на стілець, що стояв майже поруч з його кріслом, - Судячи з вашого вигляду і хабара в досить суттєву суму я роблю висновок, що ви прийшли до мене не на сповідь. Ну, то про що піде мова?

Марина посміхнулась пригадавши як декілька хвилин потому з одного із вікон почула веселий жіночий сміх та п’яні чоловічі голоси. Онуфрій злякано озирнувся, але вона зробила вигляд, що нічого не почула.

 – У мене є інформація котра гадаю має зацікавити вас.

Великий магістр обережно взяв до рук зловісний артефакт. Уважно обдивився його з усіх боків і передав його лицарю що сидів по ліву руку від нього. Той з неприхованою цікавістю повертів ріг в руках, понюхав.

 – Страх, яка бридота! Судячи з солідної ваги, він по щільності не поступається загартованій сталі, - сказав лицар, передаючи ріг сусіду.

Тим часом пан Вишневецький продовжував:

 - Шановне лицарство, маю за честь представити вам ріг вогняного демона. За всю історію ордену це другій по рахунку подібний трофей. Перший на жаль безслідно пропав під час бомбардування Лондону за часів другої світової війни. Я зумів відчахнути невеличкій шматочок і передати вченим Стенфордського університету. Ви всі будете ознайомленні з результатами досліджень, але боюсь, що на це піде не один рік а можливо й ціле десятиліття.