***

На засніженому пероні маячила самотня довгов'яза фігура. Ярослав завжди був пунктуальним. Втім, на цьому його позитивні якості закінчувалися. І той факт, що він висмикнув мене з дому першого січня і змусив трястися в поїзді в цю даль, привабливості йому теж не додавав. Сподіваюся, причина виявиться серйозною. Я важко зітхнула і рушила до нього, тягнучи за собою невелику валізу.

- Мар'яно Петрівна! Давайте, я допоможу, - кинувся він до мене, відбираючи поклажу. - Я припаркував машину недалеко.

- І тебе з Новим роком, Ярослав.

Він знітився і поспішив до виходу. Виглядав він поганенько і був незвично засмиканим.

- Може, ти вже розкажеш, що сталося? - запитала я, коли ми рушили з місця, об'їжджаючи замети.

Мій колишній студент, а нині журналіст столичної газетки, нагадував мені гомінку галку, що скаче з гілки на гілку в пошуках цікавинок. Але зараз пташка була наїжачена і перелякана.

- Я сам бачив привид, - видавив він, коли ми виїхали з міста і почали повзти в гору. - Не смійтеся тільки. Ви ж займаєтеся подібним? Крім того, Аня загинула. Ви б бачили її обличчя...

Машина сильно вильнула на дорозі.

- Ярослав, - я придушила бажання злегка його придавити, щоб не смикався. - Заспокойся і веди акуратно, інакше примарами станемо ми. Давай по порядку.

- ... Чорт мене смикнув знову сюди приїхати. Безглуздий готель з безглуздою назвою. Це все Денис. Він був схиблений на своїй темі, носився з цим Довбушем, як з писаною торбою, матеріал збирав, в архівах сидів. А на Новий Рік запропонував у Ворохту з'їздити, готель цей знайшов, нібито тут колись сам Довбуш переховувався. Смішно, їй-богу!

- Ти до справи перейдеш нарешті?

- Місцеві нас ще відмовляли, в поганому місці готель стоїть, ми тільки посміялися, дурні забобони. Адже там навіть мережу ловить через раз! Денис нервовим став, тільки і розмов у нього було про золото Довбуша і його прокляття. Решта його підбивали, особливо Анька, а він же в неї закоханий був...

Розбита дорога петляла посеред гір, які темніли лисинами свіжих вирубок. Мене розтрясло на вибоїнах і тепер хилило на сон.

- ... Денис розбився. Він на лижах толком не вмів кататися, а тут здуру вирішив осилити спуск і зламав ногу. Йому довелося виїхати. Потім ми дізналися, що він підхопив запалення легенів і згорів за кілька днів...

Ярослав замовк, вчепившись в кермо так, що побіліли кісточки пальців. Він був наляканий до смерті, але я поки не розуміла, чому.

- Це Настя запропонувала знову сюди приїхати, в пам'ять про Дениска. Кирило підтримав, він захистився якраз восени, хотів відсвяткувати вчений ступінь. Те ж мені, кандидат бісів! Поцупив у друга весь матеріал по Довбушу... Спочатку Денис мені просто наснився. А потім я побачив його привид. У старовинному одязі, як на портреті цього клятого опришка. Думаю, що Анька його теж бачила. Вона нервова стала, хоча істерик за нею раніше не водилося. Був привид, ось клянуся вам, Мар'яна Петрівна!

- Можливо, - ухильно відповіла я, розглядаючи околиці. Ми вже в'їхали в Ворохту. Звичайне прикарпатське містечко, хіба що зрідка око чіплялося за старі дерев'яні будинки незвичної химерності.

- А вчора Аня зовсім здуріла. Дзеркало у ванній розбила, з Настею посварилася, на господаря накричала. З будинку вискочила і не повернулася. Рано вранці кинулися її шукати, а вона вже мертва. Недалеко від будинку знайшли, обличчя від жаху перекошене. Я вам відразу і подзвонив.

- Зрозуміло, - протягнула я, зіваючи. - А тепер давай по порядку. Хто така Аня, Денис та інші.

- ... Ми познайомилися в одному волонтерському проекті. Непомітно якось здружилися. Аня - художниця, блогер, одним словом, творча особистість. Денис в неї відразу закохався. Він кандидатську писав з історії опришків, в Ані навіть замовив ілюстрації до своєї майбутньої книги про Довбуша. Все мріяв спонсорів знайти на її видання. Настя - подруга Ані, теж художник, рекламу для проекту робила. А мені по ньому цикл статей замовили.

- А Кирило? - пригадала я ще одного учасника.

- Це Денис його привів, вони разом працювали. Кирило слизький якийсь, неприємний.

Старий двоповерховий будинок, перероблений під міні-готель, хизувався дійсно дивною вивіскою "Пшениця і волос".

- Гаразд, пішли, подивимося на твоїх примар.

Легкий запах вогкості і гнилі дражнив мій загострений нюх. Я невдоволено чхнула, його перебивав ненависний мені аромат мандаринів. До нас спустився господар готелю, гостролиций чоловік років сорока з рідким пушком рудуватого волосся. Побачивши нову постоялицю, він розплився в усмішці.

- Я чула, що у вас недавно загинула якась дівчина... - сказала я, заповнюючи реєстраційну форму. - Правду кажуть, що тут примари водяться?

Господар з удаваним сумом похитав головою.

- Брешуть все. Які примари? З привидів ось тільки Олекса хіба що, - і він кивнув на портрет Довбуша у вітальні.

Картина висіла трохи криво, немигтючий погляд знаменитого ватажка опришків був примружений і зовсім трохи косив на ліве око. У кутку кімнати стояла скромно вбрана ялинка, а поруч на столику ховався пошарпаний і запилений дідух. Господар підсунув мені рекламний буклет-путівник по Ворохті.

- Прокат лиж, сноубордів, різні екскурсії та інше. Приємного відпочинку. Якщо ви голодні, то дружина може розігріти вам вечерю, інші постояльці вже...

- Дякую, не треба.

Бліда господиня провела мене наверх по скрипучих сходах і показала кімнату.

- Ваша сусідка по кімнаті трохи нервує, - жінка закашлялась. - Якщо буде доставляти незручність, то ви скажіть. Завтра звільняться кімнати, група їде далі по туру, і ми зможемо...

- Дякую, не треба. Мене все влаштовує, - я життєрадісно посміхнулася цій замореній і втомленій жінці, яка так разюче відрізнялася від свого чоловіка. - А примари у вас водяться?