Лондон. Студія Скай Спортс. В гостях у телеведучого Ден Боуї — британський відомий пауерліфтер та співзасновник спортивного харчування “Мікос”. Він виглядає, як у молоді роки відомий американський реслер Джон Сіна. Тому тут уже черга його промови. У нього телеведучий запитує:
— Як ти, Ден, взагалі зміг досягти таких висот? Це, мабуть, наполеглива праця?
— Та ну, ти що, яка там праця. Якби не мій хороший знайомий, який мені порадив хорошого тренера та дієтолога, то я був би в лайні.
— Але ж усе-таки, все одно все залежало від тебе?
— Ні. Я просто не хотів підводити своїх хороших знайомих, які мене у випадку провалу добряче відгамселили б.
— Ага. Та ти лукавиш, Ден. Все-таки це, мабуть, твоя наполеглива праця, просто ти вирішив увімкнути скромність.
— Ні. Я вирішив, коли я стану відомим, я буду називати речі своїми іменами і не приписувати собі те, що не належить мені по праву. Те, яку я маю фізичну форму це успіх тих, хто в мене вкладався. А в мене іншого виходу не було, як завдячити їм, щоб їхні кошти не були витрачені дарма.
— Добре, ми твою, Ден, скромність зрозуміли, але бізнес на спортивному харчуванні теж не твоя заслуга?
— Так. Це заслуга моїх менеджерів, яких теж знайшли мої хороші знайомі. Вони порадили не займатися цим видом спорту все життя, а перейти поступово в бізнес-сферу, яка буде наближена до моєї спортивної діяльності. Ось і все.
За кадром режисер вирішив зупинити подкаст. Було таке відчуття, що багато хто вийшов невдоволеним цим подкастом.
Ден сів після цього всього у свою автівку “Бентлі” та поїхав додому.
Вдома він лежав у гамаку свого двору та тикав у смартфон. Потім йому подзвонили, він сказав: «Добре» — і далі продовжував дивитися в смартфон.
До нього під’їхав Білл Ешлі, який, скоріше за все, був його тим хорошим знайомим. То вони сіли на гарній лавці шахового дизайну та вели бесіду.
— Ден, що ти вчудив на Скай Спортс?
— А що я такого вчудив?
— Навіщо ти говорив про знайомих спонсорів та все інше? Невже ти не міг щось інше сказати про свій успіх, бо ця твоя правда багатьох може пригнічувати.
— А таке життя, по-іншому ніяк. Я не люблю пускати пил в очі, кажу так, як є.
— Але це виглядає, як феодалізм, де якась еліта придбала людину, вигодувала її, і вона стала успішною.
— А хіба це не так, Білле? Хіба зараз не феодалізм?
— Ден, ти про що? Я тебе не зовсім розумію.
— А хіба зараз не вирішують усе гроші, зв’язки і право сильної руки? Невже ти вважаєш, що є демократія?
— Ти до чого ведеш, Ден?
— А до того, що зараз немає ніякої демократії, є право сильного. Взяти Україну, всі їй усе обіцяють, але в підсумку вона сама справляється зі своїм горем, і таке відчуття, що цю країну кинули напризволяще.
— Що тобі так болить за цю Україну, ти що, маєш якісь етнічні корені з нею?
— Ні. Але я познайомився в інсті з хорошою українською дівчиною та переконався, як влаштований цей світ.
— І що ти хочеш сказати, що нам усім байдуже на цю країну?
— Так. Ми тільки словами висловлюємо їм підтримку, а на ділі ця країна страждає. У них зникає світло. Взимку вони від цього мерзнуть, а влітку їм немає де продукти зберігати, бо не у всіх є екофлоу-станція, завдяки якій працював би холодильник. Люди просто виживають.
— Насправді нікому не байдуже на цю країну, і тут кожен у свою міру їй допомагає. Кожен британець давно усвідомив для себе, що Росія — це суцільне зло і це країна злодіїв, де немає прав людей, тому що авторитаризм. А цей авторитаризм існує завдяки розв’язаним війнам. Просто, на жаль, Росія — це не просто суцільне зло, це потужний злий гравець, у якого багато козирів на руках, і грати з таким у покер не бажано, бо все програєш.
— І що, виходить, що Україну програв у карти демократичний світ?
— Ні, не зовсім, але, на жаль, просто на глобальному рівні ця країна — домінант, як би там не було. Плюс ти сам повинен розуміти, коли існувала така держава, як СРСР, там була потужна школа КДБ — а це такі спецслужби, які діяли надто успішно, де вербували агентів по всьому світу, тому ці агенти і по сей день завербовані цими спецслужбами.
— Але СРСР більше немає.
— Зате є Росія, яка є правонаступницею СРСР, тому в неї і всі карти в рукавах.
— І як ці карти впливають на глобальний світ?
— Компроматами. На жаль, багато європейських та американських чиновників потрапили на гачок цим спецслужбам, тому через це тут іде гра компромісу, а не право судового вердикту.
— Це що, виходить, що як ти маєш на когось якісь компромати, то ти можеш робити все що завгодно і тобі нічого не буде?
— Хто знає, схоже, так.
— А не думали ви всі, що це просто блеф, що ніяких компроматів нема?
— Були такі думки, на це теж ставку роблять, але ніхто не хоче ризикувати, бо дійсно є огріхи серед керівництва.
— Який жах. Не знаю. Мене обурює все це. Мені набридає весь цей фальш та лицемірство.
— А чого ти так до тієї дівчини прив’язався? Невже ти думаєш, що в її країні тільки однієї одна несправедливість? Несправедливість зараз панує в багатьох країнах світу, і в кожній вона своя.
— Але Україна — це європейська держава, яка прагне в Європу та жити за правилами демократичного світу.
— У них там і своїх внутрішніх проблем вистачає, як із корупцією та із тим, що кидають людей на гарматне м’ясо воювати.
— Але там війна, там гинуть кожен день люди як мирні, так і військові, і невже в таких умовах може існувати якийсь порядок? Ця ж країна до війни була нормальна, все в ній було.
— У них була проросійська влада, у народу були проросійські настрої, але все-таки ті сили, які були проукраїнські, зламали цю систему та вирішили позбавитися від російського впливу, від чого і пішла війна Росії з Україною, яка прагне повернути свій контроль.
#4848 в Любовні романи
#2190 в Сучасний любовний роман
#804 в Сучасна проза
Відредаговано: 16.02.2026