37. Щастить, як потопельнику

Вже набагато пізніше, коли завершилися всі пертурбації, вітри змін заспокоїлися, і, по суті, можна сказати, що все устаканилося, я довго думала, чи правильно ми вчинили з Юго. Все ж таки це він кричав "іменем короля!". А отже, мав право впертися в приватну власність, де б вона не знаходилася. Тому й стукати, нібито, нам не потрібно було, раз ми розслідували зникнення Робера. А ось махати сокиркою, після того як Юго не зміг проникнути крізь магічну перешкоду, напевно, не варто було.
Але з іншого боку мене можна було зрозуміти! Погано освітлене приміщення, у лісі, на хвилиночку, закритому для відвідувань, ніч, голодна я, Робера, до того ж кудись чорти потягли, або не чорти, а якісь розбійники або контрабандисти, судячи з покладів якихось речей навколо нас. А там м'ясо, замариноване, і милий пересувний будинок, хай навіть не мій.
Тому сорочка, в якій був Робер, що лежить на кордоні перепони, якось аж надто розлютила мене. Нехай Робер не мій, але наш із Клаффою, а зі своїм я дуже неохоче розлучаюся.
Так, і пропозицію Юго повернутися по допомогу, я теж дуже погано сприйняла. 
- Відійди вбік, - сказала я йому, коли з кришталевою визначеністю стало зрозуміло, що ті, хто викрав Юго, сильніші магічно, ніж мій начальник.
- Проти лома - немає прийому, - виправдалася я, перш ніж уперше рубанути невидиме щось.
Так, звісно, Юго мав зробити поправку на моє іносвітнє походження, і, скоріш за все, прочитати лекцію про неможливість прорубати фізично магічну перешкоду. І якби прочитав, то, напевно, я б і не стала рубати з плеча. Але він просто не встиг.
А потім іносвітній топірець зустрівся з тим, що не пропускало, і перед очима спалахнули гіллясті блискавки, змусивши волосся заворушитися, а Юго ззаду закричати "Катаріна".
Але навіть вони не протверезили, я знову замахнулася і рубанула, вкладаючи в удар усе, що накопичувалося всі ці дні. І роздратування на начальника, і необхідність виходити заміж за нього, нехай він і подобався, але ж не так само раптово! І те, що Робера вкрали, і всі ці незрозумілості, небезпеки і необхідності. Здається, я навіть щось кричала, поминаючи Місяцелику і всіх святих разом.
А потім перешкода піддалася. Заіскрила ламаними лініями, що переливаються всіма кольорами веселки, відчутно пробігшись незримими енергіями тілом, піднявши волосини й скуйовдивши шевелюру, видихаючи якимось дивним "Бум-м-м", і являючи перед моїми очима голу мене, що осідлала розпластаного на ліжку Робера.
"Це було неймовірно, люба, - вимовив він знайомим тоном, - до дзвону у вухах і іскор з очей! Я тебе люблю, моя Клаффа!"
Клаффа, що сиділа на ньому, дивилася на мене таким поглядом, що залишки перепони, якою вона відгородилася від цікавих очей, продерли мене по спині могильним холодом, і я смикнулася вбік, навіть не відреагувавши на окрик Юго.
"Хоч би мене Робер не помітив" - крутилося в голові, поки я купалася в емоціях цих двох. Я раптом із ясністю усвідомила, що Клаффа теж його любить. До нестями, до фанатизму і віддавати нікому не стане. На секунду стало страшно за ту, що значиться нині його дружиною, але я пірнула в молочний серпанок, що відповзав у найтемнішому напрямку, і, зробивши кілька кроків, опинилася під зоряним небом.
- Це добре, що не побачив, - звернулася я до неба, несподівано зачепившись за знайоме з дитинства сузір'я Великої ведмедиці. - Земля? Земля!!! Я вдома!
Я підстрибнула на місці, закрутилася дзиґою, роздивившись на обрії вогні якогось міста, і заплакала.
Суміш полегшення, радості від повернення й ейфорії, що все закінчилося, раптом несподівано спала. Я почала хапати повітря широко роззявленим ротом, усвідомлюючи, що ніякої магії на Землі немає, що топірець у моїй руці - це всього лише кухонний інструмент, а ще я з жахом дивилася на масивний перстень із молочним опалом. Складалося враження, що на його поверхні немов спалахують і гаснуть мільйони різнокольорових райдужних іскор. Я спробувала його зняти, пам'ятаючи, що на тому боці мені це не вдалося, але там магія підтверджувала мою згоду на шлюб із Юго.
Каблучка ніби приросла намертво, навіть прокручуватися відмовлялася. На секунду промайнула думка, що це воно так від страху в мене вчепилося, а потім, може, й зніметься.
Я стояла на узбіччі дороги. Звичайна, на дві смуги, не надто нова, вона йшла кудись у темряву вздовж полів, а місто, що заклично підморгувало з обрію, змусило шмигнути носом. Розбрат у душі змусив поритися в кишенях, і я вивудила з внутрішньої кишені куртки мобільний телефон, який носила із собою постійно, як нагадування і квиток у минуле, напевно.
Ясна річ, він був повністю розряджений. Переконавшись, що навколо немає білого туману, і що більше ніхто за мною на Землю не проник, рушила повільно в бік міста, розмірковуючи над мінливостями долі.
- Ось так завжди, - ні до кого конкретно не звертаючись, просторікувала я в нічній тиші, - тільки-но з'явився на горизонті гідний чоловік, і мов корова язиком злизала!
Чомусь боліла душа і сосало десь усередині. Так смокче безвихідь, розуміння того, що вже ніколи не побачишся з покійним, з батьками, які пішли в інші світи. Я цикнула, відігнавши від себе спогад про те, як дивовижно було там, і розуміючи, що ні в які інші світи ті, хто помирає тут, не потрапляють. Хіба що на переродження.
Несподівано зі спини виник сніп світла, потім пролунав гуркіт, і я, зупинившись на узбіччі, підняла руку в одвічному жесті "не будьте жлобами, підвезіть!"
Так, коли мотоцикліст розгледів мене на узбіччі, він у перший момент вильнув. Напевно, думав забратися від мене подалі. Я-то голосувала сокиркою. Але потім моя форма змусила проявити частку громадянської свідомості.
- Прошу вибачити мене, - коли вусатий і бородатий байкер боязко зупинився біля мене, почала я, - ви не підвезете мене в місто? 
- У N? - перепитав він, і в мене від серця відхлинуло. Це було моє місто, в якому в мене була школа, і квартира, і все минуле життя.
Я закивала, молитовно склавши ручки на грудях, і тільки тоді зрозумівши про топірець і побоювання в погляді байкера.
От якби я не взяла відпустку і не поїхала в місто, в якому народилася, до Алли на допомогу в тому числі, то, напевно, мене оголосили б у розшук. А оскільки я погрожувала відключити телефон на місяць, то моя тритижнева відсутність нікого не здивувала. Може тільки Аллу, бо після того, як байкер допоміг потрапити до моєї квартири, визнавши в мені власницю мовної школи, якій неодноразово допомагав матеріально, я набрала її насамперед із самого ранку.
Вона розсипалася в подяках, дещо здивована, що я не зайшла до неї, і не з'являлася майже п'ятнадцять днів.
- Що подруга, загуляла? І хто він? Познайомиш?
Я невпевнено хмикала, поглядаючи на перстень і розмірковуючи, що казати їй.
- Закрутилася, вибач, невеликі проблеми намалювалися.
- Але ти ж їх вирішила?
- Як завжди! Хоча цього разу часу знадобилося більше.
- Старієш, подруго, тобі б відпочити!
- Ага, дякую, обов'язково! - відповідала я їй, сама ж прокручувала в голові думку, що виникла.
Адже якби я не повернулася, кому дісталося б те, що я з такою наснагою створювала? Рідних у мене немає. Дітей не народила, та й по-справжньому близьких - практично нікого, ось тільки Алла, з її карапузами. Та Лерка, з поглядом, що все розуміє. Чомусь вона мені зараз Лунолику нагадала. До мурашок і усвідомлення, що я не рада поверненню. Навіть якщо богиня того світу і виконала невисловлене бажання за виконання її завдання. Адже тільки тепер я зрозуміла, що те, що прорубала моя сокирка, було стіною, що відокремлює Туманний Діл від решти світу. А хатинку, в яку затягли Робера - потрібно було назвати дахом. Адже горгулья-то сиділа на даху, як пити дати! І видно саме дах порушив цілісність стіни. А значить і Клаффа зіграла свою роль у задумі богині.
І їй теж дістався подарунок, - я хихикнула, згадуючи слова Робера, і те, як вона дивилася на мене.
І про величину магічно вивільненої енергії згадала, і команду "Лягай", яку кричав Юго, - залишалося тільки сумно посміхатися і гадати, що було б, якби я її виконала.
Де, в який момент я вросла в той світ сильніше, ніж хотілося б жительці Землі? Повернення в індустріальне суспільство з його "натисни на кнопку, отримаєш результат" - відверто не тішило.
Я щохвилини порівнювала, згадувала і поверталася думками туди.
Чи варто говорити, що через три дні я опинилася перед дверима Алли.
- Алл, я тут подумала, якщо зі мною щось трапиться, то хотіла б зробити заповіт на тебе!
- Ти що, подруго, головою вдарилася? Звідки такі думки?
- Та так, почуваюся не в своїй тарілці, сплю погано!
- Це ти перевтомилася, ти ж у змозі купити путівку в краї далекі екзотичні, зміни обстановку, переключи увагу на щось або когось.
- Ага, тільки перепишу на тебе свій бізнес і квартири тут і в N. На майбутнє, Алусь! 
- Ну, якщо тобі так буде спокійніше, то давай! Сама розумієш, відмовлятися не буду!
Чому я робила це? Інтуїція? Задоволення від емоцій, які продовжувала відчувати від оточуючих, нехай і не так яскраво, як в іншому світі, але все ж таки. Чи надія, яка вмирає останньою?
Щоночі я бачила уві сні Юго.
Зібраного, жорсткого і дуже зайнятого. Фоном йшла якась метушня, миготіли люди, міста і проблеми, які навалилися на головного сищика. Я ніби дивилася якесь кіно, сюжет якого забувався з пробудженням, але сам Юго, ні. Я розплющувала очі з томлінням у душі й тілі, з бажанням опинитися поруч із ним і взяти на себе частину обов'язків, допомогти, або бодай пом'яти плечі, коли він валиться без сил на своє широке ліжко і стогне крізь зціплені зуби "Катаріна".
Чомусь у своєму імені я чула зовсім не злість. Тугу - так, пристрасть - як не дивно, теж, а ще - потребу, таку відчутну, що хотілося продертися й опинитися впритул до його накачаного тіла. Та й дісталося йому добряче, коли завіса впала. Виявилося, що він виставив щит на мене, а ось сам від блискавок і багаторазово посиленого впливу руйнування стіни постраждав. Не вигорів дощенту тільки тому, що Клаффа допомогла, ну і Робер надав першу допомогу, скориставшись вмістом своєї валізи. Руки й обличчя, не захищені одягом, лущилися й облазили скибками багаторазово, незважаючи на зусилля лікарів. Саме один із них сказав, що це благо, що він заплющив очі й тримав щити наді мною інтуїтивно і за допомогою ментального дару. Юго залишився зрячим, трохи побитий блискавками, але так само неусміхнений.
Кохання дивна штука, поки я була поруч із головним сищиком, мосьє начальником, я не була впевнена у своїх почуттях. Аж надто він мене дратував. А ось тут, на Землі, я мучилася від нерозділеного кохання. Точніше розділеного неймовірними відстанями. І нікому ж не скажеш, не поділишся, бо в дурку запроторять.
Сьогодні він сварився з кимось. Багаті покої, підзагоєні рани, якийсь вигадливий камзол або скоріше дублет, що щільно обтягує його торс до стегон. Якщо я правильно зрозуміла, то йшлося про підтримку в боротьбі за трон.
Я згадала його небажання, уявила те, що зараз коїться на кордоні з Туманним Долом і з навколишніми державами, і жахнулася. Це ж яким треба бути двожильним, щоб влізти в ці розбірки, при цьому ще й взявши участь у перегонах за корону. 
Залишившись наодинці, Юго встав перед дзеркалом і, невідривно дивлячись у власне відображення, суворим тоном вимовив - ти як хочеш, Катаріно, але я чекатиму на тебе на тому місці, де ми з тобою зустрілися вперше, доки ти не прийдеш!