27. Подарунок на весілля

- Ага, і ти вважаєш це нормальним, вночі, лісом, через кущі та байраки? - бубоніла я, вчепившись в лікоть Робера, який тягнув сову, слідуючи за нашим ватажком.
Велика честь бути ним випала за умовчанням Юго. Тому що дороги прямо до Лисої гори не було, будинок і маговоз довелося сховати в найближчій до гори точці. По карті близькій, якщо що. Тому що прямо, як підказує мій досвід, це ще не найближча відстань. А скоріше навпаки.
Спочатку був яр, потім зарості малини, потім плантація чогось відверто непролазного. Кропиву і торішній реп'ях Юго скосив шаблею, чи мачете, навіть не знаю, чим він там розмахував у повній темряві. Не косою ж, тому що косу я б точно помітила, і не забула б прокоментувати широту спектра інструментів, якими він майстерно користується.
За лікаря він теж мені велів триматися після того, як я спіткнулася через якийсь корінь і боднула його головою трохи нижче спини, та так, що він теж у кущах опинився. Усю морду обдер. Гаразд, брешу, не всю, але один із шипів подряпав йому чоло над бровою. Очі та нижню половину обличчя він зігнутим ліктем захистив. Та й не впав він, якщо вже бути точною, лише розсунув кущ своїм благородним торсом і вперся другою рукою в ствол поваленого дерева з того боку куща.
- Незвичайно, принаймні тепер я розумію, чим так подобалася польова робота батькам.
- І чим же?
- Різноманітністю, - тільки й встиг відповісти лікар, бо Юго таки перервав наші перешіптування майже сакральним «розмови у строю». У його виконанні команда звучала "рот на замок і від маршруту не відхилятися". А ми й не відхилялися, що ми смертники? Раптом там у темряві ярів, що несподівано кидаються під ноги, та занедбаних ям для лову великих лісових жителів. Чи не лісових?
Як на зло, небо затягнуло низькими хмарами, тому я мріяла про прилад нічного бачення, Робер сопів, а Юго потів, прокладаючи стежку. Добре, що мене не змусили пити просвітлююче зілля, погано, що йти потрібно було кілометрів зо три, і в ситуації мене напружувало тільки одне. А раптом усе піде не так, як сплановано?
Як так – пояснив коротко Юго.
Слід було прибути до опівночі на заплановане місце, відшукати орієнтири, розкопати, якщо площадка заросла, а у разі значного обсягу робіт, відкрити хоча б камінь сили. Якщо його ніхто не поцупив. Мені дуже подобалася постановка питання. Якщо вкрали, очищаємо весь майданчик, тому що визначити місця, де мені потрібно малювати руни в моху та потерті не представляється можливим.
"Теж мені фахівця знайшли" - хотілося вірити, що я не забуду три руни, які мені продемонстрував Юго. Їх, до речі, йому із якогось засекреченого відділу надіслали. Ось і питається, чи не одна я така талановита щодо древніх рун була, чи тут таємниця на таємниці і таємницею поганяє?
Я, про всяк випадок, намалювала шпаргалку. На нозі, бо на долоні було малювати соромно. Я все ж таки дипломом хвалилася, а тепер ці філігранні дулі згадати не можу. Питання було у тому, як потім на цю шпаргалку дивитися? Буду говорити, - відверніться хлопчики, руни треба малювати голою?
Все ж таки я даремно сумнівалася в можливостях Юго. На місце ми прибули вчасно.Точніше в нас залишалося трохи більше півтори години до півночі, коли ми піднялися на не дуже високий пагорб, з зовсім лисою вершиною. Вершина була пласкою, в оточенні дерев, що розрослися, які охороняли галявину, яка заросла по коліно білосніжними мітлицями пряно пахких квітів.
- Таку красу навіть топтати шкода, - повідомила я, коли з-за хмар вийшов супутник цієї планети. Маленький, але набагато яскравіший, ніж Місяць. Я б навіть подумала, що це хтось прямо над галявиною ліхтаря ввімкнув.
- Дякую тобі, Лунолика, - вклонився супутнику Юго, і я, в якомусь наїті повторила дивну подяку. Мало що, раптом це такий ритуал. Сищик сказав робити так само, як і він, ось і робимо, в міру синхронно і послідовно.
- Тобі доведеться роздягнутися, - не дивлячись на мене скомандував детектив.
- Що-що? - перепитала, не зовсім зрозумівши, що від мене хоче мосьє начальник.
- Перевіриш центр галявини, але до охальниці без наслідків можна увійти лише голою! - Пробубнив скоромовку детектив, а я від несподіванки повітрям подавилася, коли хотіла «голою?» закричати.
- Ну, ви, ну все! - У мене навіть слова скінчилися, коли я себе уявила з голим задом по коліна в різнотрав'ї.
- Ми дивитися не будемо, - відразу підбадьорив Робер.
- Ага, - я дивилася на начальника, який зображував обеліск на межі охальниці. - Мені що ж, і сову з собою нести?
- І сову, вона ж твоя, - Юго не збирався демонструвати вираз на своєму благородному обличчі, а я не розуміла, як вимагати клятву не дивитися.
- І що? Дивитись будеш? – я, подумавши, дійшла невтішного висновку, що мій начальник не спустить з мене очей, доки я не знайду чогось там, і не повернуся з результатом.
- Контролювати, так! Ти в моєму підпорядкуванні, і я відповідаю.
- Не надірвись!
- Нариваєшся?
- Та це зовсім ні в які ворота не лізе! Що за несправедливість!
– Раніше знайдеш камінь, раніше визначимо обсяг робіт.
- Відверніться! - буркнула на цих гадів і почала роздягатися.
Сову я тягла перед собою. Тяжка, зараза, але допомоги від Робера вирішила не просити. А то нащадок відьмака, охальниця, ми голі, це ж зовсім нестандартна ситуація. Хоч би ця галявина після такого в первозданному вигляді залишилися.
Охальниця лоскотала своїми мітлицями ноги, і з кожним кроком ставала трохи вище. Коли вона прошелестіла між ніг, зачіпаючи і збуджуючи, я опустила сову трохи нижче. З одного боку, тішить, що зад незабаром мій прикриє, з іншого, ці погладжування пробуджують у мені зовсім не доречні інстинкти та бажання. І стає зрозумілим, як відьми на такому лузі до кондиції доходили, і біс його зна, чим займалися на своєму камені, якщо я правильно зрозуміла натяки Юго.
- Намалюй, постав у центр, дочекайся відгуку, - бурмотіла я, пробираючись у різнотрав'я, яке зачіпало соски, що стирчали над кам'яною головою.
- Ага, де цей центр? Я скоро в цьому морі втоплюсь! – ні до кого не звертаючись, вигукнула я.
І як наврочила. Пелена переді мною розступилася, і я вискочила на крихітний п'ятачок. Охальниця на прощання огладила плечі та потилицю, запустивши мурашок та збудження на новий рівень.
- О, дякую тобі, Лунолика! — звернулася до нічного світила, що висіло загадково над чорним пнем, пристойного розміру.
Я завантажила сову перед ним, і розігнулася, розтираючи руки і потираючи спину. Юго сказав, у жодному разі на камінь нічого не класти. Спершу руни, потім камінь. А потім повернутися до них, і мені на заміну має прийти Робер і наситити руни кров'ю.
Він був упевнений, що Робер теж охальниця пропустить. Бо кров. А ось чому він був упевнений, що я знайду в цьому морі білого кольору об'єкт, що шукаємо? Через дивне ім'я та прізвисько матері? Через віхи, які розкидав дах? Але ж я взагалі не з цього світу, і по суті, мені в Луноликої потрібно просити допомоги, чи що б назад стежку показала, чи що б заступництвом нагородила. Не відьма я, ні за вдачею, ні за покликанням.
Я зітхнувши зиркнула на шпаргалку на стегні, і підійшла до пня. Може, це і є той камінь? Трохи вище за пояс, зовсім чорний, твердий і якийсь навіть монументальний. "Як не лягай на нього, з усіх боків ще місце залишиться" - промайнула думка, і я посміхнулася. Якщо на ньому відьми цноти позбавлялися, то виходить Юго не в курсі природної складової сили відьом. Або може велетень зрубали набагато пізніше? І під ним знаходиться той камінь, який мені потрібен?
- Та що гадати, - якимось незбагненним чином я відчувала, що час витікає. І якщо я не поспішаю, то вогнем і мечем мені продемонструють наяву і жосить швидко. Якраз після того, як терпіння у начальника скінчиться. Терпіння у Юго так собі, і втрата бійця, у його послужному списку навряд чи значиться.
Руни слід малювати кров'ю. За ідеєю з краплею відьомської сили.
- Усі жінки - відьми, - голосно і впевнено повідомила я Місяцю, точніше Луноликій і кольнула гостро заточеною шпилькою, яку мені вручив детектив перед операцією палець. Я ще поцікавилася тоді у Юго, чому не крейдою малювати руни, а саме кров'ю, що за антисанітарія і скільки мені палець колоти, щоб їх усе намалювати.
- А ти маленькі малюй, - відповів цей гад, і ось, як хочеш, так і викручуйся.
Я витягла над пнем палець, пристосовуючись, з якого боку почати, і якого розміру малювати.
І в цей момент крапля, зірвалася з пальця і ​​потрапила точнісінько в завиток, утворений річними кільцями зрубаного велетня.
Від поглиблення з кривавим чорнилом, у різні боки побігли червоні сполохи. Так у фантастичних фільмах показують потоки сили, те, що у звичайному житті невидиме та невідчутне. Я відсмикнула руку від пня, сподіваючись, що стовпи світла, що малюють складну спіраль, що б'ють назустріч Луноликій, згаснуть, коли кров скінчиться. Але не тут-то було.
Над пнем намалювався жіночий привид, прозорий і голий, як і я.
- Навіщо розбудила, та, що прийшла через межу?
- Завдання мені дали!
- Кров в обмін на допомогу, - жадібно облизався привид.
Я проковтнула і нервово пересмикнула плечима. Якось вимога крові мене зовсім не надихнула.
- Нічого їй не обіцяй! - гаркнуло за спиною, і я від несподіванки присіла. А куди мені ще подітися голою? Не на пень же лізти!
Повз мене пройшов Робер, і продемонстрував моєму приголомшеному погляду порослі білими волосками м'язисті ноги і голу дупу.
"ой, що то коїться" - я хитнула головою, закриваючись від провокаційного вигляду лікаря волоссям, як шторою - "за що мені це?"
Істота на пні зафирчала, як кішка.
- Твоя кров солодша, відьмак! Слабкий правда, але я від твого підношення не відмовлюсь!
- Клаффа, повертайся назад, я сам закінчу, - скомандував лікар, а мені на секунду стало шкода його залишати тут із цією упирихою. Он як старається бісова жінка, так ще й до себе затягне, а мені лікар потрібен, хоча б як противага Юго.
- Тобі шпильку залишити? - Запитала, щоб хоч щось запитати.
- У мене стилет, - опустив руку лікар, демонструючи тонке й довге лезо.
- А сову! Сову візьми! Я тобі так нічого на весілля й не дарувала! Від чистого серця! Хоч зможеш нею пристукнути цю, якщо стилет не допоможе.
- Клаффа, - застогнав лікар, - йди вже, бо мене твій начальник відправить додому без результатів.
- Тоді бери сову, - несподівано в мені прокинулася мегера, - тримай її міцніше, а колоти тебе в палець я буду!
- Та що в тебе з головою!
– Ну!
Лікар підхопив із землі сову, я стилет, і встала поряд з ним, намагаючись не коситися ні на торс, ні на те, що він прикривав совою.
- Краплю – добровільно! - промовила, як тільки вона зірвалася і впала в поглиблення пня, наче притягнута невидимою силою.
- Скоро! - Привид на секунду набув щільності і яскравості і перед нами постала чудова красуня з блондинистою, як у нас доктором шевелюрою, - вам під силу зламати стіну, клинок вбитий, час настав.
Кам'яна статуя, якою до цієї секунди прикривався лікар, несподіванно здригнулася, сіпнулася, обрушуючи крилами шкаралупу і закричала благою лайкою, точніше вихнула на всю галявину, вириваючись з обіймів лікаря.
Як я добігла до дерев, що огороджують цю арену цирку, я потім згадала насилу. А що, ми разом з лікарем бігали від переслідуючого нас птаха наввипередки. Він такі кола та кульбіти над нами виконував, що не до сором'язливості було.
Головне, що зрештою птах зловив плече Робера. той зойкнув позаду, я й обернулась.
Одягалася, як солдат в армії, читаючи мантру про слава всім вищим, я встигла цю статую подарувати!
Юго відвернувся, коли я добігла. Поки я на себе натягувала речі, напевно, він перебував під враженням.
Совою звичайно ж, а не тим, як ми бігали з лікарем, сподіваюся. Хоча яка різниця, він що там чогось не бачив? Може, шпаргалку розглянув? Хоча охальниця — це мистецтво на хаотичні смужки перетворила.
Загалом дуже продуктивно ми наживку добували. Стільки відкриттів та стільки питань.