Вступ

"Бордель де мерд" - пролунало над моєю головою з таким характерним французьким проносом, що я від несподіванки схлипнула.
Навіть те, що голос був чоловічим і з такими обертонами, що не допомоги просити, а стрибати на володаря цієї краси, та обвивати ногами і руками, щоб не втік кудись раніше часу, мене від демонстрації себе під його ясні очі не зупинило. Лібідо на голодному пайку відразу намалювало перед внутрішнім поглядом усе те, що воно зробить з потенційним рятівником в якості подяки. Здоровий глузд постукав кулаком по лобі, підкинувши картину, як я виглядаю в цей момент збоку. З боку потенційного об'єкта спокуси. Точніше, що він побачить, якщо почати кликати на допомогу зараз.
Побачене стримало запал лібідо, хоч воно й спробувало апелювати до безпрограшного варіанту - жінка в біді.
"Ну-ну, дивлячись наскільки брудна жінка тієї допомоги потребує" - погодилася я зі здоровим глуздом, насилу утримуючи в собі істеричний сміх. Брудна не в сенсі занепала, хоча в моєму випадку, якщо дослівно переказувати неприємності, - я схлипнула і відразу виправилася, ніби прямо зараз пояснююсь з власником еротичного голосу, - переказувати пригоду, яка стала причиною мого неналежного вигляду і необхідності звернутися за допомогою. Впала у рів і тому брудна, буде цілком правдивою розповіддю - я вичавила мокрими долонями світле волосся, з якого відразу потекло струмками по моїх грудях.

- Тьху, як питається мені упорядковувати себе в таких умовах? - перестукуючи зубами, як кастаньєтами, запитала я у здорового глузду, і на голову тут же хлюпнуло мерзотно  вонюче місиво, в якому превалювало амбре застоявлого болота.
- Допоможіть, я тону! - відпльовуючись і проковтуючи французькі закінчення, заголосила на повну силу легень, який тут Ля Мур і розшаркування при знайомстві.
- Сучин син, - гаркнуло з того боку, звідки мала прийти допомога, - я ж наказав тобі перевірити територію на наявність живих істот!
- Я перевіряв! - протягнуло юнацьким голосом з відомою інтонацією необгрунтовано звинуваченого, ліворуч від мене.
І так це прозвучало знайомо, що я мимоволі повернулася до такого недалекого минулого.
Підростаюче покоління у своєму прагненні виділиться і самоствердиться часто використовує зовсім не ті методи, яким навчають та рекомендують дорослі. Прізвиська і дражнилки - це, напевно, найпоширеніша в їхньому арсеналі зброя. Ось і мене, майже з перших днів роботи технічкою в ліцеї прозвали, брудною Клавою. Я ж, намагаючись не звертати увагу на різноголосе стадо, що насміхається, виконувала взяте на себе завдання - допомогти подрузі дитинства. Алла, що потрапила в лещата життєвих обставин, впала з найжорстокішим запаленням саме в той момент, коли хворіти категорично заборонялося.
- Виручай, хоч би через день, - сипіла і кашляла вона в трубку.
Я запропонувала найняти когось їй на заміну, але подруга категорично почала відмовляти мене від такого поспішного прагнення допомогти, не забруднивши рук. Як складно було влаштуватися технічкою в ліцей – пояснювати мені не треба було. Їй допомогло знання двох мов, підвищена стійкість до стресів і гаряче бажання трудиться на благо. Але випробувальний термін ще не закінчився, а про відсутність на робочому місці було дано суворі вказівки.
"Як хочеш крутись, але прогулів я не потерплю" - сказала їй директорка, підписуючи заяву.
Мені було шкода Аллу, кинута другим чоловіком після народження двійні, і героїчно долаючи життєві уроки разом із доглядом за лежачою матір'ю, - вона була зразком оптимістки, яка в шкільні роки чудові була не тільки відмінницею, улюбленицею вчителів, але й душею нашої дівчачої компанії.
Тільки ось як повернулася доля. Я – закінчила школу хорошисткою, зараз керую школою іноземних мов із філією у рідному місті, а вона – отримала бажану посаду прибиральниці в ліцеї з часом роботи з 13 до 20.
- До кінця тижня, а потім я сама вийду, - хрипіла вона на кухні, за зачиненими дверима, щоб не чула мати і старша дочка від першого шлюбу, моя хрещениця, до речі.
Діти розбирали гостинці, які я принесла їм і були трохи зайняті. Але якщо молодші, яким стукнуло по чотири, були цілком зайняті цією розвагою, то старша могла засунути свій цікавий ніс у наше перешептування. Валерію Алла народила відразу після інституту, покликавши мене, що тільки-но обзавілася обручкою, в хресні для малюка. Цього року Лерці стукнуло одинадцять, і вона була не по роках серйозною та мудрою.
Ось і зараз вона ніби відчувала проблему і всіма силами намагалася взяти участь у її вирішенні.
- Леро, - гукнула я дівчинку, підозрюючи, що вона гріє вуха під дверима.
- Так, - практично відразу відкрилися вони, виявляючи худеньку дівчинку з виразними зеленими очима, - щось потрібно тітка Каті?
Я посміхнулася, своїх дітей у мене не було, а її тітка Каті гріло серце, - якщо шибеники знайдуть заховані в іграшках цукерки! - пограла бровами.
Дівчинка ахнула і помчала до кімнати для вирішення квесту з цукерками.
- Там точно є цукерки?
- Ображаєш, звичайно ж! Цього разу я напхала ними живіт панди та панцир черепахи. Гаразд, тиждень я точно зможу не осоромити велике звання поломийки.
- Технічного фахівця з чистоти, - хихикнула подруга і потяглася з обіймами, - дякую, ти як завжди мене рятуєш.
- Навіщо ще потрібні друзі, - посміхнулася я, підштовхуючи до неї чашку з гомеопатичним чаєм.
- Занадто мало таких як ти, - засмутилася Алла, але тут з кімнати долинув задоволений вереск, і я вирушила ділити, справедливо, знайдене.
Чому з понеділка до мене в ліцеї прив'язався нестерпний хлопчак, який намагався вивести з себе, сказати важко. Стильний комбінезон темно-синього кольору був чистим, як і мій вигляд, відповідно. Може бути вік, що вимагає самоствердитись в очах однолітків штовхав його на браваду? Це його «о, а хто це у нас на підміні? Брудна Клава?» і регіт однокласників, яким було зустрінуто його припущення-глузування. Бр-р, у перший момент я навіть відкрила рота щоб відчитати підлітка, а потім згадала про Аллу, про необхідність пояснювати її відсутність і промовчала. Підняла брову і зміряла його поглядом з ніг до голови. Незрозуміло що я цим поглядом ущемила, але він не відставав від мене до самої п'ятниці.
І таки нагадив, причаївшись у ніші і перевернувши відро, коли я порівнялася з ним. За поворотом він наскочив на когось із викладацького складу, і ось це «я перевіряв, чи не в класі забув телефон» озвалося оскомою на зубах. Останній день повинності затягнувся, і вискочивши після восьми надвір я засмутилася. Небо заволокло хмарами і по всьому виходило, що бути грозі.
Прискорившись найкоротшим шляхом, я знову і знову прокручувала в голові неприємне прізвисько і вчинки на вигляд благополучного підлітка. Неприємно, але не смертельно, - бубоніла під ніс, вискакуючи з вузького проходу за гаражами.
Рів, який виник на моєму шляху в сутінках, що згущувалися, виглядав глузуванням долі. Звісно ж, темряви і неба, що гуркотить, над головою мені мало. Прикинувши відстань в один і інший кінець і злегка присівши від гуркоту над головою я зважилася - не така вже й велика відстань між краями рову. А оминати набагато далі. «Якщо розбігтися і стрибнути» - оформилася доленосна думка під шум зливи, що наздоганяла з-за спини. Він упав стіною, ударив у спину, і я тільки й встигла скрикнути «Е та сер!», послизнувшись на враз намоклій глині, на протилежному схилі рову.
Ще сподіваючись на краще, розмахуючи руками і чіпляючись за грудки, навалені перед носом, балансуючи на самому краю, ще встигла подумати про те, що в разі падіння буду точно брудною Клавою, а потім полетіла вниз, супроводжувана кількома особливо пристойними грудками глини. "Ляп" - смачно чавкнула калюжа, яка утворилася на дні, і в яку я так зручно приземлилася, завалившись навколішки. "Добре хоч нічого не зламала" - майнула думка.
Я смачно вилаялася по-французьки, маючи на увазі, що комусь дуже пощастило. Ось аж до непристойності. Піднявшись на ноги, зрозуміла, що з рову нахрапом не вилізти, особливо коли з неба тебе поливають що з брандспойту.
В який бік іти? Ліворуч чи праворуч? Я намагалася згадати карту околиць і припустити, де ближче закінчення неприємностей. Чомусь мозок посилено пропонував ліворуч, і я погодилася з ним, припустивши, що рів вирили до теплорозподільчого пункту.
«Так, дорогенька, а цей із голосом, це сантехнік-лінгвіст – не інакше» – посміхнувся здоровий глузд, коли мене, немов ріпку з землі, потягло кудись угору.
- Та хай хоч чорт, аби не відпускав, - була остання думка, перш ніж я опинилася на відносно рівному майданчику під зливою, що несподівано померла, немов перелякалась когось конкретного.
Продираючи очі від тину і відпльовуючи від глини, швидше за все я надто розслабилася, зраділа власному порятунку - тому що на запитання "Ви хто?", відповіла абсолютно не подумавши. Звичайно ж, «брудна Клава» - не називати ж своє реальне ім'я рятівнику.
- Клаффа? – перепитав сантехнік-лінгвіст, змушуючи затремтіти коліна.