Розділ 16. «Початок Шляху»

            Троє дивилися, як люди трапезували Амальгамою, а потім стали робити те саме. На відміну від інших, що їли хліб-плоть, їм доводилося жувати всіляке не надто смачне зілля та корінці.

            - То що ти плануєш робити, Дею? – поспитав Гіль.

            Той лиш стенув плечима.

            - Любити Самхат, жити з нею, як пощастить, може, й гідні продовжувати Шлях нащадки будуть, хоча все ще залежить від Нерґюй… Не дивися так на мене! Думаєш я тоді не помітив?

            Гіль засміявся, а до нього приєднався й Дейгсом. Так вільно й весело в Безкраї  ще не сміялися.

            - Та я ж не знаю, де вона, – похитав головою останній ремісник хирімантії.

            - А я бачила її, – сказала Зерінайя, – на шляху вгору, вона десь тут, треба буде лиш пошукати… До того ж про нащадків, – дівчина дістала з-за пазухи купку зім’ятих трав, які, як пригадував Дейгсом, до їх розділення дав їй Гіль. Чоловіки зрозуміли яке рішення вона прийняла, – той народ, що нещодавно окликав мене «богинею з Неможливого Заходу» – певно, якісь віддалені родичі мого плем’я.

            «Та-а-ак, схоже далі тільки краще», – без дрібки жарту подумали троє водночас.

            Трохи потім Гіль пішов шукати Нерґюй, Дейгсом – Самхат, а Зерінайя зосталася, дивлячись на Хмару. І чи то їй здалось, чи то якась дивна синява на мить промайнула вгорі, але швидше за все, просто трохи розвиднилося.

Кінець.