Розділ 15. «Жнива на побоїщі»

«Отут ми й чекатимемо? Просто чекатимемо, коли вони прийдуть до нас самі? Ви думаєте, вони спроможні на таке?»

***

            Коли солдати стягнули тіла, Воль поглянув на цей прекрасний овид. Скоро мали прорости Дерева. Вони годували Полк поколіннями. Це єдине, що могло рости на цій проклятущій землі, і скоро мав настати розквіт, треба було лиш махнути рукою, і вояки починали різати, колоти, сікти – все, аби витурити кров із тіла. Аби вона стікала холодна на землю і вже там перетворювалася на залізні вени, що впліталися в дерева, а з них тяжіли на голко-гілках Яблука. Як плід їх життя, як сенс усього цього кровопролиття. Воль знав, що інакше тут уже не житимуть, та він ніколи про це не хвилювався. Полковник жадав лишень одного – не бачити на невеличкій горі, під якою був Стільник, тієї побудови, що звалася Вуликом.

            Таку ненависть могло мати лиш невдячне творіння до свого творця.

            Віддавши наказ починати, хтось звернувся до нього, напевно, щось знайшли глибоко внизу.

***

            Звісно ж вони бачили, з чого проростали залізні дерева, хтось, як Гіль та Дейгсом, відчули невимовну огиду до цього, навіть якщо в тому серцеплоді не було крові. Зерінайя ж сприйняла це, як щось природнє для цих земель, тож навіть не випорожнила набиту цими плодами торбу, яку вона, на відміну від інших, змогла вберегти.

            Коли ж вони спустилися з підхмар’я на землю, то мали пройти ще невеликий шлях, допоки не опинилися в не дуже захищеному поселенні Полку. Люди метушилися і не надто звертали увагу на кількох роззяв, допоки вдалині не пройшов Воль у супроводі двох солдатів.

            Гіль уже повважав, що він накаже всім накинутися на них, натомість полковник лише приємно усміхнувся, сказав щось на вухо одному зі своїх супутників і рушив далі, до своєї юрти.

            Солдат підтюпцем наблизився до них, а потім оголосив: «Полковник хоче бачити вас у себе».

            Не схоже, що вони мали право відмовити, тож лише кивнули чоловікові, а той повів їх за собою.

            Нововлаштована юрта Воля тепер уже не так покривалася темрявою, як минулого разу, на стіні за спиною полковника висіли на ниточках вуха. Їх були там сотні, всі свіжі, а з деяких ще досі скрапувала кров.

            Чоловік помітив їхні скривлені лиця одразу ж, як ті зайшли.

            - А, це? – він стримано захихотів. – Це, аби солдати бачили і розуміли, що я можу не тільки накази віддавати, але й самостійно їх виконувати.

            - Чого тобі треба? – огризнувся Гіль.

            - Та бачте, – він схрестив свої пальці, – ти виявився не тільки живим, але й потрібним, бо під Стільником були підземні тунелі, що вели аж до Вулика, але Рій обвалив прохід, коли тікав, утім, у тій безвиході знайшла себе ціла купа людей. Вони наче не їли вже довгий час, а одяг мають не наший, посмію припустити, що вони також з вашої батьківщини?

            - Паства, – прошепотіла Зерінайя.

            Хирімант кивнув їй, а Воль продовжив вести своє:

            - Ми ж не стали їх тримати і потроху виводимо назовні, тому, аби не почався хаос, мені потрібен голос, що заспокоїть їх.

            - І чому це маю бути я? – спитав чоловік. – Ти не довіряєш мені, а я не довіряю тобі.

            Він безвинно захитав головою.

            - Гілю, Гілю, Гілю, Гілю, – ти довів, що не в тім’я битий і чогось вартий, а значить тобі варто забути про старі образи.

            - Старі образи?! – він гупнув руками по столу. – Ти вбив Расну!

            - Я? – він здивовано вказав на себе пальцем, випучивши очі, хоча з його лиця досі не сходив усміх. – Ти щось наплутав, я навіть наказу такого не віддавав.

            Частково це могло бути правдою, але Гіль однаково вважав його винним, хоча й збирався придушити Бояна, якщо той трапиться йому на очі. Хирімант вийшов з юрти, а вслід йому пролунало «вважатиму це за так!»

            Він не знав, що йому робити, а назовні вже товклися люди, що ставали у довгі черги, схоже, за часткою серцеплоду. Можливо, треба було якось їх переконати спинитися, але ними керував лише голод.

            Гіль побачив декого знайомого, тож наблизився.

            - Агов! – покликав він хлопчиська з черги. – Шет, так?

            Малий радісно закивав.

            - Сивий дядько!

            Чоловік представив хлопця як свого племінника, а потім запитав, де знаходиться плем’я та матір.

            - У… – крутив головою Шет. – У тім боці.

            - Ну то іди, скажи матері, що ми завітаємо, а я буду стояти замість тебе, а ще, – Гіль витягнув з-за пазухи кістяного ідевхґа, – тримай.

            Хлопчина був зачарований іграшкою, тож навіть не дивився під ноги, коли попрямував додому.

            Щось привернуло увагу Дейгсома, і той попрохався відлучитися. Зерінайю покликала якась купка людей, і вона також пішла. А Гіль зостався чекати своєї черги.