Розділ 14. «Військо»

«То люди мусять зостатися, а ми… Ні, я їм все поясню, навіть якщо до кінця не розумію вашого бачення, Визволителю».

***

          Ноги топтали його лише трохи, та і йому було вже не вперше, але десь так після двадцятої пари, поки Іздубар повз між людьми, одягнутими в тісне, небачене ним донині вбрання кольору його зілля із плаща, його нарешті хтось підняв. Чомусь сердитий на нього чоловік, пристаркуватий та облисілий, щось безперестанку йому торочив, поки тримав хиріманта за комірці, хоч чоловік був меншим за нього. Невдовзі Іздубар оговтався повністю, аби щось та й чути посеред всього цього гамору:

          - Я ЩЕ РАЗ ПИТАЮ: ДЕ ТВОЯ УНІФОРМА, СОЛДАТЕ? ЩО ЦЕ ВЗАГАЛІ ЗА ЛАХМІТТЯ НА ТОБІ? – він урешті побачив його одяг, досить відмінний від їхнього. – ТИ ТІЛЬКИ ПРОКИНУВСЯ?

          Без знань та розуміння чогось такого, як «уніформа», чоловік кивнув.

          - З ЯКОГО ТИ ПІДРОЗДІЛУ? – продовжив розпитувати він, наче зовсім невразливий до всього навколо. – ЯКА ТВОЯ СПЕЦІАЛЬНІСТЬ? – напевно, пристаркуватий чолов’яга почав вважати його за якогось дурника, що й слова до слова не складе.

          - Я… Я ріжу, – хирімант хотів ще додати «ідевхґів», але його співрозмовник був швидшим:

          - ЩО-ЩО? РІЖЕШ?! – здавалося, старечому гніву не було меж. – ТО ТИ, КУРВИЙ СИНУ, ЛІКАР?! О РАТУЙ МЕНЕ, АНГЕЛЕ! НЕХАЙ УСІ ЦІ НЕКОМПЕТЕНТНІ НЕДОУМКИ СКРОВЛЯТЬ НА ЗЕМЛЮ ТА Й ПО ВСЬОМУ! – він глибоко, на всі легені вдихнув-видихнув, а тоді менш злостиво сказав: – Іди за мною!

          Він вів його у протилежному напрямку від людоплину, але вони розступалися перед чоловіком, мов хотіли уникнути його гніву.

          Коли вони спинилися, то весь жах та гамір лунав у далині, тепер Іздубар опинився у місцині, що мала б бути тутешнім поселенням, але з якимись бідними, тонкими та квадратними юртами.

          Його завели в одну з таких, але трохи ширшу. Всередині там порався чоловік над чиїмось ще живим тілом. Він був на десяток чи пів десятка років молодший від пристаркуватого й одягався не в зілляно-зелене, а в біле, хоч і заплямоване кров’ю.

          - Головний лікарю Ра́сна! – звернувся до того злостивий. – От що це таке? – він показав на Іздубара. – Чого я знаходжу вашого помічника посеред поля бою?

          Лікар продовжував працювати, оглядаючи молодика на його столі, але на Расновім лиці з’явився ядучий посміх.

          - Мій помічник? – він кинув миттєво-тривалий погляд на хиріманта. – Я правильно вас почув, капітане Боя́не?

          - Так! – чоловік наче почав наполягати на цьому, себто захищати те, що вважав правдою. – Сказав, що «різати» вам допомагає.

          Усмішка Расни поширшала й показала зуби. Лікар підійшов до Іздубара, окинув його поглядом і подав йому ножа з пласким руків’ям і тонким коротким лезом.

          - Мені треба, аби ти розрізав шлунок цього солдата з правого боку, – чоловік вказав на молодика на столі. – Всередині застряг уламок, але я дістану його вже сам.

          Хирімант ще деякий час розглядав ножа, допоки його легко не труснув за плече Расна.

          - Як узяв ніж – то бери й ріж, – поділився лікар мудрістю.

          Насправді тепер, постаючи перед тілом, Іздубар не відчував такого страху. Хирімант лише обхопив ножа через нагорнутий на долоню рукав, розрізав плоть так, як би він це зробив ідевхґові, без помилок та зайвої крови.

          Коли чоловік повертав ножа Расні, той здивовано закляк. Зникла й усмішка у нього, утім, він кивнув, забравши ножа.

          - То що? Помічник ваш? – нетерпляче спитав капітан.

          - Мій-мій, – навіть не дивлячись, проганяв порухами руки лікар, – можете йти.

          Невеличким уклоном Боян попрощався та пішов із юрти. Расна тоді всівся на стілець, що він поставив до столу, і почав поратися всередині молодика.

          - Я жартував, – промовив лікар, – є ті, хто, не бажаючи воювати, просилися до мене, але коли я їм давав подібне завдання, вони завжди виконували його грубо, невміло, один навіть відрізав сам собі пальця! Але ти маєш досвід! То як тебе звати, помічничку?

          - Іздубар, – одразу відповів «помічничок».

          - Гіштубар? – звуки в’язли на його язиці, та й говорив він гучно, певно, мав проблеми зі слухом. – А може тоді Гі? – бубнів далі чоловік. – О! Гіль! Буде в тебе прізвисько Гіль! Воно легко відскакує від язика.

          Помічник Гіль кивнув. Схоже, все було не надто й погано, однак він мав дізнатися все про цей берег і шукати Дейгсома та Зерінайю.

***

          Він не розумів куди його тягли. Кінцівки були стоптані, й лиш голова дивом зосталася цілою. Тоді його і вкинули до смердючої купи інших тіл. Було це вже поза боєм, але коли пройшла вся та навала, трупи разом із ним почали тягти нібито у західному напрямку. Робили це згорблені постаті, що не говорили, а лиш скреготіли, як комахи. Мали вони по три пальці, чи точніше кігті, і схоже, взагалі не володіли розумовими здібностями, але якщо тягати тіла – це була їх робота, то вони їх і не потребували.