Розділ 13. «Хирімантівщина та інший берег»

«Це справді виправдана жертва? Ви ж знаєте, що посилаєте моїх братів на забій? Яка вигода творити з них зброю? Це бідне право на прохід тунелями людей зі Стільників?»

Розділ 13. «Хирімантівщина та інший берег»

          Юльген повідомив їм, що планує усе розповісти Дейгсомові, коли той прокинеться. Та дещо дивне трапилося, поки вони сиділи над ним: волосся кривопалого почало вкриватися червоним, полум’яним окрасом, допоки не стало все руде.

          - А мій народ і був переважно рудоволосим, я, звісно, – старий скоцюбив своє волосся, – вже давно втратив тую красу, ех…

          Хирімант увесь той час, поки сидів, був наче не тут. Натомість його думки були лише про одне: «Знати, знати, я хочу знати».

          Із цими слова про себе він зірвався з місця та сказав:

          - Я мушу зустрітися зі своїм минулим сам, – Іздубар одразу спинив їх жестом руки, коли вони вже теж зірвалися з місця, – ні, будьте з ним, не вистачало, аби він іще раз прокинувся у Безкраї на самоті, степ знає, може й ізнову захоче звірюкою стати, отож і зустріньте його так, як усе нове на цьому світі, – приязно.

          Із цими словами він їх покинув, рушивши до поселення на побережжі, додому.

***

          Спогад. Один дуже сумнівний спогад. Його сон. Увесь час те сновидіння нагадувало йому про себе, про те, що щось сталося і триває досі. Що саме? Він скоро дізнається.

          Спершу Іздубар завітав до самого поселення. Це було пустище, спокійне та тихе. З-поміж усіх самотніх і полишених юрт він опізнав ту єдину, що була його домівкою. Вона вкрита тканинами й шкурами, хоч і без плетив-прикрас. На даху виднілися кілька вмістилищ для сушіння аарулу, хоча їх секрет був у тім, що зовні вони були м’якими, бо змоченими прибережною вологою. Коли надходив труйкий вітер, люди похапцем ховали їх у юртах.

          Вітер, до того ж, міг скоро сюди сунути, тож він поспішив.

          Його рідна домівка видавалася йому досі повною життя. На мить, коли він відгорнув тонку завісу-вхід, хирімантів ніс ніби відчув, як у нього заливаються аромати трав, які батько, не знаючи міри, кидав у юшки.

          Всередині була проста постіль (м’яке збіжжя шерсті та купка тонких полотен), а також простий стіл. Колись тут звисали різьблення з кісток, на яких записувалися рецепти ліків. По стінах мали б бути розвішані трави та амулети. Все забрали, окрім чогось на столику, що за дитинства Іздубара був єдиним на все поселення. Така робота була дана як дар його батькові якимось тоорайцем, здається, стіл був принесений аж із Серця. Той народ ніколи не цурався довгих відстаней, тому вони майже одразу послідували за хирімантами, коли почалося переселення на захід.

          Чоловік підібрався ближче, аби побачити згорток тонкої бурхасової кори та кістяну фігурку ідевхґа на ньому.

          - Батькуууу! Іздубар знову забрав мого Дулгхууна! – прозвучало за його спиною.

          Хирімант підскочив так, що заледве не прорвав дах юрти, та, глянувши назад, не побачив там нікого. Він оглянув знову стиснуту в кулакові кістяну іграшку. Покручені могутні роги, певно, старого створіння важко було не розгледіти, час навіть підкреслив ті величні риси по закапелках і виїмках своєї жовтизною.

          - Тааак! Тебе ж звали Дулгхууном… –  пригадав Іздубар. – Це ж була улюблена іграшка Гевеля… –  він знову відвів погляд на вихід, де й чув ті слова. – І примариться ж!

          Тепер він узявся за згорток, обережно його розгорнувши, побачив, що писанина була недавнішня:

          Брате, якщо ти це читаєш, то ми вже не на сім березі.

          Ти спізнився.

          А він чекав.

          Сім років як.

- П.

          Увесь цей час батько чекав його повернення? Сім років. Сім безпам’ятних років він прожив, не пробачаючи себе за гріхи. Пам’ять відмовлялася згадувати, втопивши його у вині. Безглуздій, егоїстичній вині… Батько, наймудріший чоловік, якого він знав, пробачив його і чекав.

          «Чекав?»

          Це був лише здогад, випадковий і непевний, але берег був близько, тож…

          Іздубар кинувся з юрти, усе ще тримаючи ту кістяну фігурку. Пробираючись межи юрт, перекидаючи погублені народом речі, перестрибуючи загінки, він дістався тієї частини берега, що слугувала їм місцем почету померлих.

          Замість солоного піску, ця частина вкривалася камінцями, паличками, кісточками, і на них усіх були пописані імена мертвих.

          У старій хирімантовій байці говориться, що коли про людину повністю забувають, її закарбоване ім’я підбирається Рікою, а та ніколи не забуває їх, як і їхні тіла, що колись вона теж забрала.

          На цій частині берега стояв наскільки великий камінь, що навіть Шеанган не підібрала б його. На нім було викарбувано рядки:

Старійшина Лугальбанда.

          Чоловік, якого смерть забрала в той момент, коли ми потребували його найдужче. Утім, він добре справлявся з відповідальністю, і ми не знаємо, хто був би кращим. Нехай Шенаган-ріка возз’єднає тебе з дружиною, яка так рано тебе покинула.