Розділ 12. «Спомини»

«Ось-ось ми перейдемо ріку, тисячі за нами, а інші, наче витурені землею, наздоженуть».

***

Дейгсом прохав її про нечуване! Що-що, а такої підлості вона очікувати не могла. Тепер Зерінайї доводилось нудитись коло тіл перстів, поки люди не повернуться до свого села, бо кривопалий сказав тоді, що досить уже їм жахів на сьогодні.

Незадовго опісля причвалали Іздубар із Нерґюй, яка, мовивши щось нерозбірливе до хиріманта, пішла збирати людей докупи. Така вже доля старійшини: тримати паству разом і підбирати померлих, перебираючи поранених.

- Вони підуть на схід, – сухо підтвердив їхні затаєні побоювання чоловік.

- А-але ж ми здолали перстів! – Дейгсом не міг прийняти пророчу поразку.

Та Іздубар не знаходив у собі смутку чи роздратування. Він дивився на людей трохи обнадієний, немов це й не програш зовсім, а потім почав розповідати про їхню розмову з Нерґюй.

***

Його голову крутили з боку в бік, вертячи то так, то сяк, допоки він не розплющив очі, різко пробудившись. Легкий зойк і видих прозвучали біля нього. Іздубар відчув, як тепле повітря розбивалося об праву щоку, а далі його врешті відпустили, і хирімант побачив перед собою Нерґюй, яка потім звалилася між ним і Зерінайєю, що досі сумирно собі сиділа.

- Ти заледве поранений, якого ж степу тоді упав замертво? – вона ділила у собі радісність у несерйозності його ран і лідерську злість через це.

- Я порушив табу, – пробурмотів хирімант, – я бачив знання мені непризначені: таїну, життя і спогади інших – вони входили у мене, як у своє тіло, як у свою свідомість. На цім шляху я не раз табудіяв, спаскудив своє ремесло. Як тепер поставати перед власним племенем?

Очі Нерґюй здивовано вдивлялися у нього.

- Ти ж розумієш, що хирімантів не стане? – із цими словами він підвів свій насуплений погляд на жінку. – Ідевхґи повмирали, а ті, що зосталися, стануть харчем для подорожніх, немає вам кому радити, ви цьому ніяк не зарадили, до того ж, оскільки ти не зустрів свого племені, вони, імовірно, рушили на схід. Ми теж так зробимо.

Це було ймовірно, й Іздубар побоювався того, але не міг зрозуміти чому. У руках його людей була неймовірна сила, але вони нею знехтували? Що думав старійшина?! Та найголовніше…

- Пробач, що? – він був ошелешений усім, та особливо останніми словами.

- Іздубаре! Послухай уважно, дай кожному слову пройти крізь твою шкіру, кістки й увійти у серце! Немає рогатих, а без них і твого ремесла, а їжі і поготів.

«Іншими словами, ти програв, хиріманте! – зверталося до нього глибинне «я». – Усі стежини розмило дощем. Твої предки-герої вернуться в огиді. Навіть якби ти не порушив табу, то однаково зостаєшся дурнем, який пішов проти сил набагато сильніших тебе. До того ж ти чинив табудіяння: торкався гнилої плоті, різав шляхи, питався в кісток їхніх власників. Зважаючи на це, хирімант із тебе нікудишній, ти взагалі ним не є! Чи вже забув, за що вигнанцем став? Ті трави тобі мозок виїли, напевно, еге ж?»

Ні, він був вигнаний за… За який такий гріх? Хоч як би він не силувався, не вдавалося йому згадати тих митей. Зараз він осмислював усе, що пам’ятав, й, окрім добряче зяючої прогалини, не міг осмислити свої сім років у вигнанні. Їх наче не було! Як він жив? Що їв? Кого знав? Як вижив? Лише окремі фрагменти, мов корисні клаптики пам’яті, виринали нагору: Серце, бої, два поселення, пастухи…

- Агов! Чуєш мене? – озвалася Нерґюй.

Не чув, але її глас був досить гучний, аби вирвати з думок не тільки його, а й Зерінайю, та, недовго й збираючись із думками, встала й пішла від них так плавно, мов досі уві сні.

- Перст ще досі живий, – відповіла вона раніше їхніх запитань, і наповзала на неї хистко-хижа усмішка.

Далі вони чули звуки бою, на який не звернули такої уваги, як на розмову.

- Наші предки полишили схід, я хочу вірити, що там є їжа, що там буде чим прогодувати моїх людей, подумай тільки! Полишене людом, воно б мало кишіти різними створіннями!

Навіть після його розповідей про жахливі вітри, що неслися звідти, вона всьому знаходила виправдання.

- Ніщо не дається так просто, – знизувала плечима, а потім поклала свої руки на хирімантові, – Ізе, до берега не так багато, а значить, що Амальгама теж буде там. Хіба не бачиш, що все веде нас на схід?

Бачив, так хотів би зійти з цього Шляху. Спинити те, що суне чи вже майже настало, але зрозумів тільки зараз, що виправити він нічого не зміг і не зможе, бо насправді хирімантом так і не став – ніколи не пив трунку з ідевхґового черепа.

Іздубар лише вдавав. На краще. На гірше. Так здібно.

***

Люд закрокував до свого поселення, аби зібрати речі й поховати полеглих. Троє просто дивилися на те, як вони відбували, спершу аби повернутися, а потім аби ніколи не повертатись.

- То ти нас дурив «хиріманте»? - Зерінайя говорила, сидячи на тілі Шамаша-Сін.

- Не надто, – він лежав у траві, тім’ям своїм відчуваючи, як земля вібрувала від кроків, – мене просто не визнало плем’я, не дійшло до згоди, але я старався ним бути, як тільки міг.