Розділ 11. «Потвори»

«Я вважаю її найдивнішою, утім, що ж це за чоловік без доброї жінки?»

***

Перш ніж зжерти перста, Зерінайя нахилилася, аби почути його не останні слова, оскільки він ще певний час, допоки від нього не зосталася лиш голова, співав.

Двоє чоловіків пильно вдивлялися у її огидне трапезування і те, як вона вміщала це все в собі, навіть черепа не лишила, розтрощила того кулаком й поглинула уламки.

Довкола одне згарище – все, що зосталось від Серця. Якщо ті, хто позаду, проходитимуть через це пустище, то не опізнають його.

- Завиває тихий вітер, де ж ви, діти, мої діти… – поспівував Іздубар, поки надибав свою переломлену палицю і потоптану сушенину з ящірок.

- Я помираю, – різко повідомила Зерінайя, утираючи рота від позолоти.

- А хто з нас ні… – байдуже сказав хирімант і вже збирався продовжити співи, як випадково зустрівся поглядом з Дейгсомом, – ну, майже всі.

- Це були слова Енкі, – доповнювала дівчина, – сказав, що якщо я не поглину пальців, які зоставили на мені ці прокляті цятки, то хвороба буде їсти мене, допоки не знищить цілком.

- Але ж тобі ліпшає від порізу, а не коли ти вже поїдаєш їх! – посперечався Дейгсом.

- Думаю це такий торг, – узявся пояснювати Іздубар, – звільнення від хвороби на певний час, домовленість із пізньою платою…

- У голові не вкладається! – обурився кривопалий. – То ти віриш, що хвороба свідома?

- Я вірю лиш у те, що я бачив.

***

Збереглося не так багато харчу, але під попелищами й горами сажі нам вдалося віднайти кілька глиняних мисок. Вони надто схожі на ту пару, що мала Самхат… Хтось грає зо мною паскудний жарт, нагадуючи мені про неї.

- Дейгсом, під кінець дев’ятого дня.

- А гарна все-таки робота! – оглядав посуд хирімант. – То є точно справа майстра, он навіть знак того ремісника є.

На самому дні тарелі виднівся чудернацький символ. Спершу Дейгсом не звернув на нього уваги, бо нащо дивитися в тарілку, що пустує? Та коли над вогнем тіні упали в улоговини того знаку, його очі розширилися й він, мов у ражі, кинувся на тарілку.

- Ц-ц-це ж… Це ж моя писемність! – легко тряс її чоловік, поки Іздубар підсвідомо не відпускав тарілку.

Вони дивилися на нього, підхоплені його раптовістю, утім, не одразу повірили його словам.

- Ну ось, гляньте! – на радощах він  відкрив котрусь зі сторінок свого записника.

Подув вітер і купа листів, не зчеплених нічим, вивалилася на землю. Багацько записів підхопив вогонь, і в моменті розуміння своєї власної дурості Дейгсом дозволив вогневі торкнутися себе, лиш би вберегти їх. Іздубар та Зерінайя також ловили піднесені в повітря сторінки, одначе почасти невдало.

- Гадство! Гадство! Гадство! – лаявся кривопалий.

- Знаєш, – хирімант глянув на записи у своїх руках, а потім на інші, які відлітали, піднесені ввись, мов останній жарт духа Енкі, – те, що ці записи схожі на той символ, усе більше мене переконує в протилежному від твого запевнення, що ти з зовні.

***

Немислимо! Просто немислимо! Стільки ж я втратив у проклятому огні? Сподіваюсь паперу вистачить на подальшу подорож.

- Дейгсом, десятий день.

***

Добре, що подорож наша припала саме перед Сезоном дощів, різноманітні плоди проростають із землі частіше, їх достатньо, аби ми могли не надто перейматися, чи вистачить нам їжі, аби дійти. Колись ці плоди, певно, просто поверталися у землю, бо ніхто не хотів шукати їх серед безлюдної пустки-рівнини. На жаль, земля не надто щедра, аби прогодувати весь цей бродячий люд зараз, але принаймні нам, принаймні на час поки ми не спинимо цю моровицю, усього буде вдосталь…

- Іздубар, тридцять днів до Сезону дощів.

- Це все? – хирімант окинув оком залишки хлібу, вісім круглих плодів зеленого кольору, листки, що він сам зібрав та кілька засушених ящірок – увесь харч лежав розкладений у нього на торбі, – не густо.

Зерінайя забрала одну з сушенин, коли проходила повз. Борючись зубами з ящуром, що легко не піддавався й розтягував своє тіло, не рвучись, вона вказала на кільце-посудину у Дейгсома на поясі, приховане наполовину накидкою.

- А що ти там зберігаєш, Дею? – це скорочення імені вирвалося в Іздубара випадково, хоча в його племені була досить поширеною практика дружніх відносин.

- Як-як? – він пирснув зо сміху, перервавши своє байдикування у траві, утім, все ж відв’язав «кільце», простягнувши його хиріманту, – тримай-но, Ізе.

Коли він відкоркував те вмістилище, терпкий запах ударив у носа чоловікові, викликавши запаморочення.

- Паскудство! Чи це теє питво з поселення Самхат? – у відповідь той отримав ствердний кивок роздвоєної голови. – А хай його, мене вже пробирає!

Поспіхом Дейгсом закрив глечик-кільце спершу долонею, а затим корком.

- На хороший день, – він увічливо усміхнувся, поступово тягнучи посудину на себе.