Розділ 10. «Дурні»

«Я змовчу як і ви, бо так, певно, мудріше».

***

Наступного дня.

Ми рушили разом. Я поніс Іздубара на собі. Його ноги, як і тіло, все ще ослаблі, і якщо хтось на його місці міг би краяти себе тим, що він є тягарем для інших, то не цей чоловік. Він досить прямолінійний і не мнеться про щось прохати, тож з його уст іноді це може звучати як наказ. Також варто підмітити, що коли він жалівся, то не те щоб бажав змін, просто констатував, як є. Можливо, це зараз, поки його руки в такому стані, він не наважується, але все ж менталітет цього чоловіка…

Перший день, Дейгсом.

- Суп – лайно, – промовив Іздубар, виївши всю тарелю, і слова ці виходили із його роту з паром.

- Слухай, Іздубаре, розкажи-но про свій народ, вже ж надто цікаве мені те ваше ремесло, «хирімантія»? Правильно? – Дейгсом досить чемним тоном проігнорував його слова.

Кривопалий вже підготував записник і писальний камінець. Так як він тримав їх, могло бути зручно лиш для нього.

- Не ваджу шеншу, – сказав хирімант крізь зціплені зуби, поки колупався в них, вичищаючи залишки їжі.

Ті трави з його плаща справді діяли найліпшим чином, бо на ранок він вже зміг рухати великим пальцем, хоч те й завдавало болю. Ото ж він і тримав його сторчма.

- Треба, аби був рівноцінний обмін, особливо коли це знання, бо для хиріманта це одна з найбільших цінностей.

- Але ж хіба ми тебе не несемо? Не годуємо? Не робимо, як ти кажеш? – намагався посперечатися Дейгсом.

- То є правдою, – хоч говорив чоловік спокійним тоном, та в його очах відбилося «оживлення», – але слухаєте ви мене, бо це взаємовигідно, оскільки що ти, що наша супутниця, яка пішла на дивне полювання, – він вказав, як досить недалеко Зерінайя кидалася у високу траву, час-од-часу зникаючи у ній, – бевзі, що мов упали з Хмари, а я сім років протоптував ці землі… Та й готувати ви могли б краще.

«Чого він так причепився до цього супу?»

- Ну добре, – здався кривопалий, – запитання за запитання. Я почну? – у відповідь на це Іздубар кивнув, схоже, згодний. – Що за народ до якого ти належиш, який він?

- Ми - хиріманти, що осіли біля невпинного потоку ріки Шеанган, через яку колись предки усіх тутешніх людей переходили, аби потрапити на ці землі. Саме мої попередники знайшли спосіб її перейти. А от щодо народу, то він досить терплячий, навіть зберіг трохи кочівницького духу, але пересуваючись не вглиб земель, а просто вздовж річки. Хиріманти, як ремісники, – це чоловіки, але в поселенні здібностями зазвичай користується старійшина, він знав якого ідевхґа зарізати і який Шлях дозволить племені процвітати. Та коли чоловіка не покидає сумнів, він має сам обрати рогатого зі своєї отари й ступити на Шлях. «Сумнів» може бути як питанням, на кому чоловікові одружитися, так і бажанням дізнатися, як пройдуть пологи у жінки, і в разі чого бути готовим. Ми знаємо трави й все, що може бути з’їдено, було нами спробувано, тож там, де люд темний і лихий до трав, ми постаємо порадниками. Зазвичай той, хто йде відточувати свою майстерність Шляху, зустрічається з отруєннями, із неправильним харчуванням ідевхґів і доглядом за ними. Такі ми є.

На диво, Дейгсом усе швидко заносив у записник, виводячи символи, які, мов думки, надходили самі.

- Моя черга, – на це Іздубару відповіли коротким «угу», – звідки ти?

- Ззовні, – швидко вимовив чоловік, заледве давши іншому договорити.

На його лиці з’явилася невелика усмішка, він уже не писав, але щось чиркав коло тексту.

- Ти знущаєшся? – звів брови хирімант.

- Ну-ну, два підряд! – оскалив зуби Дейгсом. – Хіба ж це за правилами?

Після останніх слів чотирикосий чоловік захотів укусити себе за язик.

- Пха! Йолоп! І що ж таке твій «Зовнішній світ»? – недоброзичливо усміхнувся Іздубар.

Той дурнуватий вираз хитрого лиця не зійшов з Дейгсома:

- Не пам’ятаю! Натомість ліпше скажи, нащо комусь іти відточувати свою майстерність до Шляху, якщо вони прості люди, а не наслідники старійшини?!

- Не знаю! – гаркнув Іздубар.

Вони вже були готові вчепитися один одному в горлянки, але саме повернулася Зерінайя, що кинула між ними зав’язку з власної крови, нитка якої була продіта через голови ящірок.

- Швидко визначили, де з них неїстівні, інших же засушимо! – мовила вона з вдоволеним виглядом мисливиці.

Запанувала тиша, навіть Зерінайя знову принишкла у траві.

- Може вона вміє готувати? – пробубнів Іздубар.

- Та пішов ти! – більш чутно відізвався Дейгсом.

***

Певний час нічого не відбувалось. Трапеза, сон, подорож. Трапеза, сон, подорож. Іздубар поволі відновлювався. Більшість його пальців уже можуть рухатися, та все ж їм би знайти роботу, потрохи призвичаїтися наново…

• Третій день, Дейгсом.

- І що ти там так уважно виводиш? – звернулася Зерінайя, що саме схилилася над казанком, який бурлив рідиною.