Розділ 9. «Шлях»

«Творцю, ви це бачите? Так, схоже на те… Скажіть, це і є те «сонце», про яке він говорив? Дивовижно».

***

- І кого ти хочеш надурити?

Голос долинав із пустоти, чи може поза нею, і це він був у ній. Та факт зостається фактом: він мертвий. Мертві не мають нічого чути, відчувати чи пам’ятати. Утім, у його стані відчувався фальш. Так мало б бути, але не є. Він старався ігнорувати це, вірити, що ця пустка темряви – то які-небудь «засвіти», тож він має перестати. Перестати мислити, а себто й бути теж.

- На Нас це не спрацює, – продовжив голос «багатьох», – чи ти забув? А звісно, пробач, братчику, ти, певно, і не згадуєш нас… Не по-людськи це якось, хоча чи людина ти взагалі? Бо ти ж не помер, о ні, ти просто порізну, трохи тут, більше там; давай Ми тобі допоможемо?

Незрозумілі рухи ліпили щось одне до одного, може, і його.

- Ох! А це… цікава «людська» риса, хе-хе… І все ж, Нам цікаво, що може тримати тебе тут? Бо якби ти хотів, ти б не жив, не заживлював свої рани так яро, до того ж люди так не можуть! То що ж ти таке? Ми хочемо знати, брате, точніше знаємо, але хочемо, щоб і ти це усвідомлював! Бо яке ж це стражденство – жити, не знаючи хто ти, пам’ять твою відібрали, записник, що мав нести твої спогади, пустував, бо нас із тобою розділили! Ще й всучили наше існування у цей Безкрай. Якщо ти живий, значить тобі є за що триматися, та все ж, аби ти й надалі тримався купи, Ми пропонуємо тобі зустрітися на сході, на березі. Якщо ти хочеш знати, то поєднаєш свій шлях з Нашим. До зустрічі, брате.

Він став відчувати тіло й рух довкола. Щось було покладено на його груди. Чулися ще звуки, як щось міцне мнуть, а також як певний час рипіла земля, немов хтось важкий (або ж обтяжений) ішов у даль.

***

Очі Дейгсома відкрилися, і сірість уже досить знайомої Хмари зустріла його так, як завжди всіх тих, хто під нею, а себто ніяк. Все до цього, на жаль, не виявилося сном, чи просто безжальним маревом, а реальністю, наскільки б абсурдною вона не була.

- Я безсмертний, – нарешті він зрозумів і, затуливши очі рукою, жалюгідно розсміявся, – жах, то ось чому я тут?

Чоловік зірвався із землі, окинув оком ту пустку довкола й, набравши в легені повітря, прокричав:

- Навіть якщо ти не чуєш, навіть якщо тебе раптом немає, та ким би ти насправді не був, знай, що тут, у Безкраї, я процвітатиму! Найгіршим твоїм рішенням було дати мені сюди потрапити! Я витрачу все своє нескінченне нежиття, аби вибратися звідси, чуєш!

І лиш вітер дув у відповідь тому, хто не те щоб і очікував на неї.

Згадавши відчуття, як він щось зронив із себе, Дейгсом одразу ж глянув униз. Він стояв у колі, викладеному схоже для його тіла, було і менше неподалік, схоже, для голови…

- Хто, хай його, так робить? – насміхався з чиїхось дій чоловік, утім, його очі запримітили одразу дві речі: по-перше, той самий записник, що він вже встиг утратити до Самхат, тепер знов при ньому, ще й з писемним камінцем; по-друге, меч, що стирчав устромлений у землю. Хоча ні, пригледівшись, він помітив, що то далеко не та холодна зброя, якою воно здалося на перший погляд. Це був той мисливський ніж, що він відібрав у людини з племені Самхат, але його подоба була пом’ята, мов піддатлива глина в неумілих руках. Руків’я тепер приплюснуте й подовжене, а лезо довге й зроблене таким купою доторків пальців, що лишали свій слід, як і золота кров, що нею окропилася зброя при зустрічі з Ним…

«До речі, а що було опісля?» – спитав він себе.

Подібних «кіл» не було, тож це, певно, була Зерінайя, що таким дивним способом поховала його. Дейгсом відчував сумнів щодо того, чи вдалося дівчині побороти Його. Снував усередині нього ще якийсь неспокій, дивне відчуття, бажання піти у певному напрямку. На схід.

***

У підсумку.

Я живий, і це факт, який поки ніхто не підтвердить і не заперечить. Напевно, це й було причиною усіх моїх бід, від неголоду й безсонниці й до всієї моєї появи тут.

Дико тільки подумати, скільки я живу? Як?

Добре, я знав про свою нелюдську силу, знав про ще менш людські роги, але безсмертя? Як так сталося, що я не можу пригадати нічого зі свого минулого життя? Чому я впевнений, що мав інакший записник зі своїми спогадами? Чому я не пригадую Зовнішній світ, утім, так упевнений у ньому? Ким я взагалі є?

***

Сон.

Ступаючи по рівнинах, у напрямку, що здається мені єдиним, я все ніяк не можу забути, що снив. Точніше я все більше переконуюся в протилежному, щось і справді було. «Вони» допомогли мені регенерувати, а ще сказали куди йти. Про Їх існування свідчить той меч і записник, що вони лишили.

Берег так берег.

***

Коли він ішов сповнений думок, що тлумили те почуття самоти, то врешті помітив, як ноги його ступали твердо по землі. Він сам, утім, тепер міцно стискає бруд і трави межи пальців. Йому не треба когось поруч, аби той не дозволяв землі зле знущатися з нього, змінюючи землі під ним. Тепер Дейгсом бачив шлях, хоч східно напрямлений, але такий, що тяжів до чогось іншого.