Розділ 8. «Облуди»

«Тут я полишаю свій язик, бо в мене вже є ті, хто ширитиме мої слова, не вистачає лиш єдності».

***

Постійний холод – це дрижаки, що впиваються в шкіру й добираються до кісток, ламко відбиваючись у них по всьому скелету, віддають особливим тремтінням по хребту. Поміж постійного й нестерпного свербіння, що вона не могла спинити, бо тіло німко ігнорувало накази, гублячи їх по онімілих м’язах, щось огортало її тіло, неначе земля – тяжко й турботливо. Зерінайя не могла відкрити очей, допоки втома не спаде з її повік, а та, здавалось, зосталася з нею навічно.

«Так мають відчуватися кургани», – навіть така проста думка творилася нею надто довго.

Такий спочинок видавався їй незаслуженим, бо чому це їй дістався курган, а все її плем’я мусило тіснитись заледве не впритул один до одного під незначним шаром землі, яку вона нашвидкуруч скопала?

Утім, якщо це була не смерть, то десь на її межі, бо щось здіймало її й притуляло до уст пар, що передував рідині, й кожна краплинка, що сягала по її нутрощах, змушувала їх знову відчуватися. Спершу тої «води» було небагато, й лиш з часом вона линула довше й більше, повертаючи до життя органи, про які Зерінайя забула зовсім.

Відчуття поверталися до неї, а іноді ізнов безслідно зникали, та вона була навіть вдячна за це, бо першими стали смак і запах. Зілляна гіркота тієї рятівної рідини не могла бути навіть притлумлена вдячністю за її ефекти, а сморід, що йшов теж від чогось трав’янистого, неначе осідав у носі, допоки знову не забирали нюх. Із часом навіть повіки її відкрилися (на трохи), повертаючи її із вкритого темрявою небуття. Зерінайя змогла розгледіти лиш близьке до неї полум’я, і світло те палило на її очах плями, що зоставались, навіть коли вона їх стуляла.

Уже наступного разу, коли цілюща рідина полилася до дівочих уст, щось відторгнуло її, примусивши рвати. То був потік насіння й зеленої води, що роздирав горло, коли виходив. Неочікувано Зерінайю змістили на один бік, при цьому щось нерозбірливо примовляючи, певно, так відбувався перехід від життям до смерті. Спершу поступово згадуєш все, що в тобі було, а потім відкидаєш усе, що тебе тут тримає.

***

Стишений шелест непомітного вітру, що заблукав у це межитрав’я, приємно обвивав її, ненавмисно укутуючи в ту жорстку тканину. Вона височіла над усім довкола, навіть попри те, що сиділа на землі. Зерінайя, немов гнулася од вітру, схилялася то в один бік, то в інший, і з уст її линуло слово, здавалося, у ритм всього, що навкруги звивалось, шепотіло та схилялося.

- Буувей, буувей, буувей… – промовляла вона, вже забувши, що воно мало значити, та інші слова їй в голову не лізли.

Між її пальців звивалися кучерики, такі малі й заледве завиті. Її дивувало те, що ця дрібнота могла відбитися від стада, заблукати тут, неначе було де. Вона не перечила цьому, бо самій іноді хотілося віддалитися від плем’я, що, покинувши ідею рухатись на захід ще задовго до її народження, осіло біля високого каменю, трималося його й жило.

Хтось окликнув її, і вона повільно обернулася. Те, що поставало перед нею, важко було описати, складно вказати, скільки воно мало подоб, і чи воно взагалі було. Кожне лице наростало, розриваючи попереднє, іноді згниваючи, аби на останках постало нове, та часу не вистачало розпізнати жодне. Утім, у неї не було страху, дивний спокій наповнював свідомість, не віщуючи лиха. «Вони» взяли її за руку, вивільнивши ту з-під тканини.

- Ти забуваєш мову, мила, й це не про той противний ритуал, що зараз відчуває кожен, що може мовити хоч слово. Ти почала цей процес, покинувши наше поселення, поглянь на це, – вони провели по її долоні уявну лінію, яка проходила через пожовклу цятку в центрі, – вони постали на твоїм Шляху, забрали нас від тебе. Тобі самій доведеться прокласти шлях на схід, навіть почавши з цієї долоні. Не дай всім смертям бути марними.

Чомусь тепер кучері відчувалися інакше, й ріжки змістились. Вона востаннє глянула на Них, що поставали то як висушене від крові тіло, то як її племеневбивця, а наостанок стали кимось дуже знайомим… Зерінайя відволіклася знову на створіння укутане з нею, звісно, насправді тримаючи полишену голову. Так їй пригадався Дейгсом.

***

Уперше за довгий час вона по-справжньому розплющила очі. Тіло її досі було слабке, а самопочуття зосталося не менш паскудним, але принаймні свідомість повернулася до неї повністю. Хтось стягнув з неї мокру марлю, натомість поклавши на чоло іншу, вологу й теплу. Тоді й Зерінайя зустрілася із ним поглядом. То був чоловік дивної вроди, неначе побитий, але без синців, і немов сну не знав вже роками, утім, він теж міг хиріти від того, що й вона. Коли в його очах відбилося розуміння, що вона тут із ним, він мовив:

- Схоже тобі ліпше.

Вона спробувала вилізти з якогось рукотворного мішка з шерсті й мотузок, що тримали все це в купі, але втома просто не поширювалася вище її плечей, на відміну від всього тіла нижче.

- Лежи, ти ще не повністю відновилася, – він взявся за її плече й притулив дівчину назад до повсті.

Зерінайя прислухалася до його слів, і лиш тоді до неї дійшло, що вона його розуміла. Кожне слово лунало як рідне, утім, форму мало чужу, незвичну, наче не її мовою говорилося. Було розуміння й значення всьому, що мовилось, одначе непритаманне звучання морочило голову й викликало в ній біль.