Розділ 7 «Зустріч»

«Тут я полишаю трохи часу, трохи часу, аби надолужити пропущене».

***

«І все ж, він просто дурень», – така думка склалася у Зерінайї опісля дня подорожі разом із Дейгсомом. Хоча «подорож» – це надто гучне слово для плентання хвостиком за нею. Відстань між ними була незмінна: коли вона спинялася, тоді й він, навіть до вогню, що Зерінайя розводила, чоловік був байдужий. Коли діло дійшло до сну, то ніхто не зімкнув очей – вона завжди була насторожі, та те, що Дейгсом таке як зовсім не спав, втримало від перепочинку і її.

Ранок був тихий, безмовний, як і вся їх подорож, було чутно лише хрумкотіння ламкого хліба під зубами дівчини. Навіть під час сніданку кривопалий не зводив з неї очей, не те щоб тут довкола було чому зачепитися оку, окрім неї, але така увага насторожувала.

Він продовжив штрикати Зерінайю поглядом і надалі, розриваючи її «землі» очима, неначе з бажанням до чогось докопатися. Іноді вона оглядалася, теж зиркаючи на нього, та зрозуміти хоч щось по ньому не могла.

«Що ж за думки буяють у тій голові?»

***

«І все ж вона кретинка, без роздумів змінює напрям, аж дуже впевнено блукає. Вона видається мені дикішою за все те мисливське кодло, в якому я жив.

Кроки її не слідують жодному ритму, ноги плентаються, як самі того бажають, від того вона й ходить зиґзаґами, хоч і старається рухатися в одну сторону. Вуха у неї не по-людськи нашорошені, як і ніс, що більше принюхується, ніж вдихає. Очі, як мені здається, вона використовує найменше, бо, якщо навіть не дивиться на мене напряму, однаково виникає відчуття палючого погляду.

Утім і я ловлю себе моментами за спогляданням на неї, не тому що відчуваю щось обурливе для осмислення, а просто з нудьги, бо Безкрай наповнений нічим. Як згадується у тих залишках спогадів, що я маю, ці землі видавалися мені наповненими всім відкинутим світом Ззовні, а насправді навіть тут багато що покинуто.

Під вечір ми сягнули поселення, але нікого там не було…»

***

- Я вже!

Під його нігтями назбиралося чимало бруду, поки він вигрібав яму. Земля була піддатлива, неначе сама збиралася в його широкі долоні, тож це зайняло не так багато часу, як він передбачав.

- Тягну! – озвався голос жінки неподалік.

Нерґюй тягла мрецьке тіло, помістивши ноги собі під руки. Голова байдуже підскакувала на камінні, що час од часу траплялося, і Іздубар не сприймав це інакше як умисел жінки, хоча й не було вже кому відчувати той біль. Зазвичай Нерґюй ставилася до тіл з турботою: омивала їх лиця водою, вдягала в ліпше вбрання, що надибала в юртах, де ті нещодавно жили. Лиш ту дівчину, що себе погубила, вона вбрала в те, що вже не належало нікому. Цю ж «справжню проклинательку» жінка навіть спершу не хотіла ховати, допоки Іздубар її не переконав.

- Чого, скажи, ми закопуємо її казна-де, а не там зі всіма іншими? – поцікавився хирімант.

- Бо не заслуговує стерво місця біля людей, – сказала, дотягнувши тіло до краю ями, а потім скинула його ногою, – старійшини просто дурні були й все, та через цю янхан… Тьху! – Нерґюй плюнула прямо на лице мертвої. – Закопуй вже!

Так він і зробив, зсуваючи вириту на купу землю до ями. Досить швидко тіло зникло й не лишилося нічого, щоб доводило бувше життя померлої, лише непримітний згорбик землі посеред рівнини коло пустуючого поселення.

- Ти щось їв сьогодні взагалі? – спитала жінка, отримавши лиш задумане й заперечливе хитання головою. – Зара’ тоді зготуємо вечерю.

***

Усе, що вдалося знайти Іздубару, він ніс до юрти, де Нерґюй вирішила готувати. Він приніс хліба і якихось овочів, найдивнішим з яких був видовжений з листками, що вкривали один одного, утворюючи шари.

- Ого! Де ти це дістав? – жінка вихопила з хирімантових рук той дивний овоч. – Таке хіба старійшина міг мати – сьогодні добре наїмося!

Нерґюй поставила казанок на вогонь, попередньо наповнивши його у водоймі неподалік.

«Тепер я зможу там обмитися без яких-небудь пересторог», – думав він собі.

Стіл був вкритий різноманітним добром. Розклавши довгий овоч на шари, інші ж просто порізавши одразу, жінка взялася за м’ясо, та тут її і спинив Іздубар.

- Якого? – він схопив її руку, що краяла ножем ідевхґчину. –Ти дістала його звідти?

Її рука повільно прибрала хирімантову долоню, палець за пальцем, подалі від дошки, аби одразу швидко й хистко перетворити цілісний шмат м’яса в подрібнену купку.

- Так, я знаю, що ти мені розказував про якихось там жуків, але вони торкнулися лише органів, а все інше було нормальним, – із цими словами вона вкинула м’ясо до киплячого казанка, – кілька днів, і вони почнуть пропадати, та й глянь на воду, що паскудне може зостатися, опинившись в окропі?

Ледве чутне бубоніння вийшло з уст Іздубара, бо сперечатися з нею було марно, тож він просто дозволив їй готувати далі. Нерґюй укинула в казанок розтерте в руках насіння, а далі поступово докидала все більше й більше овочів. Юшка ставала все багатшою на інгредієнти, запах потроху наповнював юрту, хоч як би він не тікав через тооно[1].