«Тут я полишаю вдоволений погляд на плоди моєї праці, що б мені не заважало, буде саме так; скоро я поставлю все на свої місця».
***
Може цей Шлях і показував напрям, але з мандрівним стилем Іздубара йому доводилося час од часу розтинати ідевхґа, аби звіритись. Донедавна він так робив, аби пізнати в яке поселення йому піти далі найліпше, хирімант навіть плати за таке не брав, просто разом зі своїм Шляхом, брав маленькі стежки, завдяки яким той щось і радив людям, наприклад, уникати деяких трав у їжі чи не різати певних ідевхґів, бо то самка, що саме завагітніла. Хирімантам було бажано уникати розтинання самиць, вважалося це безглуздою втратою і трохи забобоном – раптом доведеться розбиратися з двома Шляхами одразу.
Той Шлях, що вів його, був широким і довгим, з такого не можна було зійти на інший, лише приплітати менші до більшого, так було із прибуттям до поселенням Самхат і так мало б бути цього разу. Іздубар міг уникати їх, однак він шукав відповідей, а вони знаходили його в найгіршій формі.
Вогні. Неприродні нечисельні вогні, що цятками виступали по поселенню. Тваринні завивання і людські крики ширилися довкола і сягали вух хиріманта ще здалеку.
Полишивши торбу на землі, сумніваючись, що поблизу було щось, що могло б загрожувати його припасам, окрім вогню, Іздубар кинувся до поселення.
Уже на підході він побачив не те, що очікував, утім легше йому не стало. Група людей стояла коло юрти, дивлячись, як вона горить. У загоні, що ось-ось мав підхопити вогонь лежали тіла ідевхґів із перерізаними горлянками. Одна жінка з натовпу ридала й волала, дивлячись на це. Вона постійно старалась вирватися, а інші чоловіки тримали її під руки, аби та не кинулася у вогонь.
Іздубар підходив повільно, рухами і вигуками даючи про себе знати. Багато хто з тієї групи перевів свій погляд на нього. Жоден із них ні гримасою, ні поглядом не висловлював доброзичливість. Один з них, юнак, невисокий, у якісному, але замурзаному сажею одязі, рушив йому назустріч, а в певний момент спинив хиріманта: «Айї!» Іздубару знадобився момент, аби розпізнати мову, якою йому мовили.
- Там, де ти стоїш, ото край! Ми не можемо пустити чужинця до нашого поселення у такий час!
- То що ж, скажи мені, відбувається? – викрикував здаля «чужинець», як його заклеймили.
Юнак глянув на своїх товаришів позаду, а ті кивнули.
- Прокляли нас, чоловіче! Страшним закляттям убивають наших годувальників!
- І що ж це за закляття?
- Якби ж ми знали! Рогаті падають один за одним, але саме ось ми викрили кількох чаклунок!
Він вказав на жінку, що вже безсило рюмсала на землі, не потребуючи стримування, оскільки вогонь швидко поглинав її майно.
«Щось я сумніваюся у винуватості цих жінок».
- То дозвольте вам допомогти! – його вдавану щирість було важко розпізнати з такої відстані розмови. – Я порадник, хирімант, чи чули колись ви про моїх людей?
Були хиріманти, що відлучалися від плем’я, аби навчитися користуватися Шляхами, тож Іздубар не здивувався б якби почув, що кілька тут вже бувало. Та молодечі лиця всі, як один, показували своє незнання.
- Ну тоді просто відведіть мене до старійшини, – він підняв свої руки угору, а голову схилив вниз, – я не бажаю вам зла.
Іздубар не міг побачити наскільки в його користь йшли безмовні перемовини, утім ноги затопталися на місці, а потім наблизилися до нього.
- Прошу, я вас проведу.
«Перемога», – подумав він і пішов за молодиком, що вже рушив.
Він його повів по краю поселення, оминаючи бік, де палили юрти. Щось для нього просто не трималося купи: «Вже вкотре я стаю свідком раптових смертей ідевхґів, іноді вони мають гнійні рани, частіше вивернуті органи, це вже не схоже на звичайне зараження чи дефект при розведенні, о ні, щось ховалося всередині їх тіл. Чаклунство? Казочки, я в око з плоті й крові в тілі рогатого повірю більше, ніж в таку муть… А чи могло воно бути пов’язане з усім цим?»
Пригадуючи той момент, все більше те здавалося вибриком втомленого розуму у напівтьмі мертвого скотного тіла. Тоді йому не вдалося намацати Шлях, встановити принаймні якийсь контакт, звісно потім він оперся на досвід, оскільки вивернуті органи були ніби стежки, порослі високою травою, неначе щось хотіло завадити ступити йому на наступний Шлях, а може, навпаки, штовхнути в напрямку іншого…
- Ми прийшли, – мовив юнак.
Ще одна юрта край поселення, однак із цієї линув гамір, такий постійний кількаголосий та ще й гугняво-старечий. Люди довкола неї сиділи на землі і мовчки дослухували.
- Батьку, я привів чужинця, що горить… в сенсі висловлює бажання якось нам допомогти! Зве себе порадником, якось Хіри… Хари…
- Хирімантом! – вигукнув Іздубар.
Голоси з юрти вмовкли. Тонка рука відгорнула завісу й пів чийогось лиця визирнуло, аби глянути. Око прискіпливо вчепилося в Іздубара, оглядало його з ніг до голови, а потім наполовину видимі уста промовили:
- Хай заходить, молодець Оро.
Чоловік з юрти не став чекати на крок хиріманта, тож одразу й полишив завісу.