Розділ 5. «Поклоніння»

«Тут я полишаю сліди, можливо, вони і хочуть, аби я ступав на схід, але я повертаюсь, аби закінчити почате».

***

Її прихід навіть не помітили, не те щоб вона ховалась, але вони просто не дивилися в той бік, бо скублилися довкола однієї юрти. Її саму це зацікавило, навіть більше, ніж ті високі дерева поруч поселення, які вона бачила вперше.

Люд збирався довкола когось, жінки в чорній одежині, прикрашеній різними дарованими хутрами, різноманітними намистами й пекторалями. Сиділа вона перед входом до юрти, легко схиливши голову, утім не ховаючи своєї усмішки, стриманої і самовпевненої.

Потім почувся рух зсередини. Від одного лиш шурхотіння люди схопились і пали чолом до землі, а єдиною, хто навіть не зрушила, була та жінка.

Із юрти хтось ступив.

***

Дейгсом пригадував лиш сім останніх днів, неначе був момент, коли він не запам’ятовував нічого. Згадувалося лише вигнанське блукання, а потім раптовий вирій запахів, образів, емоцій – це його дратувало, немов хтось ненавмисно забрав і забув повернути.

Однак протягом семи днів він якось і не мав часу на роздуми, все був у змогах призвичаїтись до неочікуваних обставин. Дейгсом пам’ятав, як із гаю його вивела та жінка, що зараз сиділа поруч нього, пам’ятав і те, як в поселенні перед ним схилилися, як і зараз.

Перші дні Самхат доглядала за ним, вибрила його та заплела всі чотири коси наново, що до цього жалюгідно й скуцано вкривали його спину.

Десь на день третій він почав ходити на полювання з чоловіками, і звіри самі йшли до нього. Більша частина м’яса, хутра та іншого линула йому та його супутниці.

На п’ятий день він вивчив кілька важливих слів, із мови йому повністю чужої. Це були слова «талх», себто хліб, «архі», що було якимось молочним п’янким питвом, та «Самхат» – ім’я жінки, яка його привела сюди. Дейгсом вже міг складати найпростіші речення як-от: «Самхат, архі!» чи «Самхат, талх!».

Його б усе влаштовувало, як-не-як приємно бути серед людей, отримувати всю цю увагу, але на шостий день він почав розуміти, що селяни поклонялися йому, оскільки він прихиляв до себе тварин. Тут і почалися проблеми, бо після сьомого дня було відчутно, що щось обірвалося, певний зв’язок, нитка, що вела з гаю. Завтра вони мали піти полювати, а він вже не може бути їх богом.

Тоді й постала вона, він її першим і помітив, бо поміж всього люду ця жінка не схилилася перед ним. Самхат теж дивилася на неї, гнівливо. Ті, що були поблизу неї, хапалися за поділ її довгої до колін сорочки, а вона виривала тканину з рук, іноді наступала на когось, провокуючи зойки, допоки Самхат не викрикнула щось, що її спинило.

Чужинка потяглася, як спершу здавалось за своїм топірцем, дивовижно звисаючим на місці, а потім всунула руку за пазуху, дістаючи не найліпше зображення когось. Вона показувала його усім, тицяла в обличчя, а потім сунула й Дейгсому.

Він звільнив сховану під накидкою ліву руку і простягнув її, аби взяти малюнок, але неочікувано чужинка вхопила його.

***

Це мало бути просто ще одне поселення, ще кілька кроків, аби настигнути Його.

Хтось їй показував, як уночі особа, вкрита чорною накидкою, йшла повз їхні землі, хтось – що вони відганяли чужинця від скоту, утім вся ця комунікація давалася їй важко, бо доводилося вдаватися до найпримітивніших способів спілкуватися. Деякі слова здавалися їй знайомими, сенс інших вона здогадувалася, але чим далі вів її шлях, тим чужішою здавалася їй мова.

Однак, здається, їй пощастило, бо цей чоловік мав нерівні пальці на лівиці. Вони наче були нашвидкоруч зліплені: то надто видовжені, то затонкі, подібні тим, що були на тілах… на тілах її…

Лють. То вона потроху заповзала у неї лише через думку про заподіяне їй, однак вона стримувалася, допоки не побачить правицю, та перш ніж їй вдалося дотягтися до руки, її власну схопила жінка поруч.

Вона кричала їй щось нерозбірливе, хіба виокремлювала слово «янхан», тоді завдала їй ляпаса і, не обдумавши це достатньо, чужинка теж завдала удар по обличчю жінки в чорному, яка повалилася на землю. Через кілька моментів багатьох сягнуло розуміння заподіяного, і ціла купа людей накинулася на чужинку. Хтось топтав, викрикував, інші заламували руки й десь дістали мотузку.

Потім її кудись повели, й останнє, що вона побачила, це як кривопалий чоловік допомагав побитій жінці.

***

Її завели в одну з юрт і, зав’язавши ноги вже там, покинули. Все усередині було схожим на те, що вона вже бачила, лише каркас був зроблений з іншого матеріалу, певно, з тих високих дерев.

Їй було цікаво, що вони зібралися з нею робити? Зоставлять тут, аби вона обдумувала свої дії?

«Дарма, – думала вона, – якщо вони сподіваються, що я покаюся, то лиш втратять час, свій і мій»

Топірець вони також забрали, тож навіть шансу вибратися з пут вона не мала.

Йшов час, ніхто не заходив, лиш здаля чувся звичайний гамір. Зашурхотіла завіса. Вона відкрила свої очі і побачила перед собою кривопалого. Він ступав повільно, з очима, прикутими до неї, наче вона могла зробити якийсь вибрик. Руки свої ховав за спиною, а коли наблизився, то викрив їх, зоставляючи на підлозі їжу та її малюнок.