Розділ 4. "Звір"

«Тут я полишаю… невже це… я прорахувався?  Я мушу піти сам і розібратися з цим».

***

Про його прихід вже знали всі. Те міцно збудоване тіло й широкі плечі хоч і ховали себе під травами, що звисали накидкою, утім біла сорочка добре виднілася на вічно сірому тлі, коли люд дивився, як він спускався з пагорбу до їх поселення. На пів дороги він спинився, аби поглянути на гай, що був окрасою цього народцю.

«Ці високі дерева є рідкістю, гаї ніби поколоті цими землями, дрібно й рідко», – думав собі Іздубар.

Такі підгайні народи, зазвичай промишляли полюванням на різну живність, і все їхнє ремесло крутилося довкола цього. Декотрі підгайні ще мали традицію переселення, зазвичай довкола гаю, чи з одного на інший. Той процес Іздубар бачив лиш раз, ще малим, коли такий нарід сунув повз його поселення. Ідевхґів у них завжди було нечисленно, та й розводили вони їх не на забій, як інші, тож хирімант зазвичай уникав такі поселення, так зробив би й цього разу…

Ностальгію і згадки планування шляху перебив підгайний люд, що збирався йому назустріч. Вони кублились і виглядали його з-за голів один одного напів цікаво, напів недоброзичливо.

Іздубар спинився, аби почути слова, що підготував для нього старійшина, трохи молодший за свій титул:

- Нашим людям не треба твоїх кривавих знань! Ми не боїмося лих, що сунуть, як треба, ми просто уподібнимося нашим покровителям і зникнемо межи дерев!

Мабуть, через це він їх завжди уникав, це, і те, що він кликав «культом їжі».

«Що їмо – від того й благоговіємо, – нагадав собі хирімант. – Я міг би пошуткувати й прикинутись не людиною своєї праці, але ніж, що звисає на шиї, надто тонкий і специфічний, аби принаймні не запідозрити мою приналежність до цього ремесла».

Його пальці стиснули руків’я, холодне і зроблене з того ж матеріалу, що й клинок. Воно текло вниз спіральним рухом і вже не відблискувало спотвореною дійсністю, як на голомені.

- Я й не стану пропонувати, – Іздубар зробив невеликий уклін, що заледве міг вважатися прийнятним, – утім мені б перепочити й поповнити припаси.

Він струснув своїм мандрівницьким мішком, що (за всіма поняттями блукальницького життя) глухо зазвучав чимось незначним всередині.

Ніяке поселення не відмовиться від чесного торгу чи пари дужих рук, хоча йому, як чужинцю, та ще й хиріманту, добряче заламають ціну. Він це добре знав, утім однаково йшов шляхом з натовпу, що перед ним розступався.

***

Багато поселенців могли прирівнювати його уміння й порадництво до дарів божих, але не тут…

Прийняти його згодилася, на диво, єдина власниця ідевхґів на все поселення – Самхат, молода, але майстерна в багатьох ремеслах з того, що давали рогаті, жінка. Носила вона лиш чорний одяг, бо лиш з цим кольором мала справу, утім, якось вміла виразити кожен елемент аби він виділявся.

- Я завів їх! – вигукнув Іздубар.

Самхат аж здригнулася, бо стояла поруч, і її пальці ще сильніше впилися в плетиво, яким вона себе накривала, виходячи надвір. Вона бачила, як хирімант завів ідевхґів у витоптану до короткотрав’я загінку, приставлену до юрти. Насправді Іздубар заніс її худобу одну за одною на своїх плечах. Певно, то вперше, коли вона побачила в тих трьох очах спантеличення.

- Дякую, – мовила вона й витягла одну руку із запрошувальним жестом до юрти.

«Нарешті», – подумав він, але у відповідь їй лиш кивнув.

Вона добре його запрацювала, перш ніж пустила, а Іздубар не міг би мовити й слова заперечення, бо, за неписаним законом, лиш та людина, якій відплачують працею, може визначити коли їй досить. Звісно, люди не були такі злі та й не мали стільки роботи.

Усередині юрти звисали купи плетив, частину з них хирімант раніше виніс і виклав назовні, здається, то було напоказ сусідкам, аби ті заздрили, оскільки одна від одної могли вирізнитися лише шкурами впольованих звірів. Іздубар всівся до столу, а йому поклали плаского хлібу і дивного молока, неначе підрозведеного водою і поданого у блюдці з висіченими символами на зовнішніх краях виробу, він вже навіть бачив такі у селі, де допомагав сім’ї різників.

«Гарна робота, думаю, вони не знають, як далеко розходяться їх вироби, певно, й палиця старої звідси».

Чоловік узявся їсти. Хліб мав кислуватий присмак, його ламка плоть полишала багато крихт, тож він під кожний укус підставляв руку. У ньому містилося аж надто багато домішок: різне насіння, що додавало гіркоти або ж полонило пряністю рота, тлумлячи інші смаки. Тоді він і запивав. Те «молоко» було гірким сурогатом, але назвати його скислим язик би не повернувся, бо його, як і всю горлянку, обпікала ця рідина.

Іздубар кинувся заливати це все молоком із глечиків. Самхат, що до цього тихо ділила з ним трапезу, розсміялася, попиваючи пекучий сурогат.

- А за молоко вам доведеться доплачувати, – сказала вона зі щирою, але природньо підлою усмішкою, справді маючи це на увазі.

- Дурниці… – промовив хирімант, хапаючи повітря.

Із його підборіддя скрапувало молоко, а сорочка, вже до того мокра від поту, ізнов набрала ваги. Виглядав він, коротко кажучи, по-дикунськи.