Розділ 3. "Чужина"

«Тут я полишаю спогади, передані мені, бо всі, хто були до мене, робили це неправильно».

***

«Як довго я вже йду?»

Безглузде питання, оскільки відповідь тут була єдина – наразі день. Єдина протяжна хмара ховала за собою хоч якісь орієнтири, і лиш за рухом невидних небесних тіл наставала ніч.

Була віра в існування принаймні якогось світила, лиш щось таке могло тримати його в купі, коли він ішов безкраїми землями. Навіть ця пустка неначе не приймала його, Вигнанця.

Поки чоловік йшов, то думав, скоріше картався, вірив, що міг би втекти. Однак, не контролюючи власне бажання, його тіло розвернулося назад і тими карими очима, що ховалися за повіками від тілесної втоми, він не побачив нічого знайомого.

«Наче мені було куди вертатись».

Здавалось, по цій землі не ступала людська нога. Жоден шлях не був тут прокладений, жоден крок не був зроблений, аби оживити ці степи. Можливо, його найгірші здогади виявилися реальністю? Від цих думок його серце забилося швидко, але удари притлумилися об щось тісно затиснуте межи грудей і туніки, що була йому замала.

Він витягнув той предмет, що виявився згортком шкіри, в якому були схоронені листки паперу і чорний камінець, який лишав стійкий слід на пальцях, коли чоловік його брав.

«Єдина моя розрада і спосіб зостатися при глузді».

Діставши один з папірців, чоловік всівся серед високої трави і почав виводити символи гострим кінцем того писального камінця.

День перший

Я, Дейгсом, тепер просто Вигнанець. Це не ті мертві землі повні дикунства, як я їх собі уявляв, схоже природа тут взяла гору, і є лиш мої сподівання, що з цією перемогою вона не забрала людей.

Схожа все ж доля настигла мене, і, як увесь непотріб, я потрапив у Безкрай, де тільки й місце всьому неприродньому, невигідному, але існуючому, себто подібному мені.

І я можу лиш гадати, що ж мене видало?

***

Кілька годин (?) потому

Я почав помічати, що або ці землі непостійні, або мої ноги мене не слухаються.

Час од часу я гляджу назад і не бачу тих місцин, якими ступав. Неначе земля не хоче, аби я залишав на ній слід.

Я навіть не впевнений, скільки пройшло часу, і скільки пройшов я, однак вже сутеніє, тож доведеться спинитись і дочекатися ранку.

Дейгсом сховав свій записник за пазуху і умисно впав спиною на холодну землю. Руки він підмостив під голову, просуваючи їх межи своїх кіс, що зачаїлися в траві, немов змії. Ніякого багаття він робити не став – хотів уникнути небажаних контактів, наприклад, з фауною, утім частинка його думок, похідних од сумнівів, прохала запалити вогнище, аби повідомити комусь: «Я тут! Я є! Ходіть-но гляньте на моє існування, з’ясуйте його!»

- Ні, – промовив Дейгсом сам собі й повернувся на лівий бік від думок, що, можливо, були правдиві.

Він постарався зімітувати сон, раптом той змилується і прийде.

***

День другий

Коси мої почали розплітатись, і чомусь не знаходжу в собі сил їх відновити.

З самого ранку я чую дзюркотіння струмочків, настільки тонких, що вони невидні моєму оку, однак їх велике сплетіння нуртує десь попереду. Чомусь це змушує мене рухатись, хоча я не відчуваю спраги, та й невеликі водойми тут, певно, – не рідкість.

***

Ідучи…

Я помітив, що окрім нечастого свисту вітру та того дзюрчання, що вже приїлося мені, у цій незайманій природі нечутно того гулу комах, що був би їй властивий. Ніби не сезон морозів – зостається лиш гадати про причини їх відсутності.

***

Дейгсом був правий.

Здавалось, наче неглибоко з-під землі линув струмок, незмінно гучно, наче весь цей час був поруч нього. Та увагу привертало не це, а тіло, що лежало на шляху потоку. Тіло, вкрите короткою шерстю, при кожному важкому подиху зупиняло рух води, іноді ж просто краючи свій покров у холоді стрімкого шляху. Ноги його ще не встигли набрати тої сили й ваги, обіцяної йому, як і всім молодим створінням, а голова була довга й мала гілчасті нарости.

Стріла стирчала близько до шиї тварини, недостатньо, аби вбити, але натомість достатньо глибоко, аби змусити його кровити й страждати щохвилини, коли невидний підшерстний рух фарбував подальший потік темними червоними відтінками.

Посмішка сама налізла на рота Дейгсому. Він навіть спробував зірвати її, прикривши рукою і вчепившись нігтями, але марно.

«І це така твоя реакція на побачену стрілу?» – йому було дико думати про це.

Тварина, зачувши його крок, звернула на нього увагу. У тому погляді не було страху, точніше, якесь дивне порозуміння й безмовне прохання, а він, присоромлений своєю реакцією, але в подобі не такій далекій звіру, себто занедбаній і покинутій, не зміг відмовити.