Розділ 2. "Візія"

«Тут, я полишаю свою шкіру за боягузтво і втікаю; матиму нову, бо мушу торкатися».

***

«Що цього разу? Де ти ховаєшся?».

Його руки увійшли глибше, повністю огорнувшись темною кров’ю та слизом.

«Цікаво. Зміщений вправо, від того неприродньо розтягнутий, готовий відірватися в будь-який момент, наче втікаєш. Що ж тебе лякає...»

- Премудрий муже? – поспитала стара жінка.

«Ох, щось я надто зациклився на тобі, а тебе ж є ще… Вони хочуть чути мій вирок, одначе щось мене не відпускає, кожна краплинка твоєї крові не має пролитись дарма».

- Відхилення на схід, – пробурмотів він.

Тіло могло слугувати орієнтиром, принаймні для нього, а в цьому випадку нутрощі прирівнювалися до моху. Все сімейство дивилося на нього підозріло, але чоловік вже звик, здавалось, інакше на нього вже не гляділи. Він виділявся не просто своїми діяннями, а й виглядом: змучені очі, неприродньо сіре волосся, що спліталося у косу, схилену більш по лівий бік, бліда шкіра і чужинська одежина, особливо широченна сорочка з вирізом не на горлі, а скоріше на плечах. Підперезувався він двома мотузками, а підгорнуті рукава теж тримав на місці меншими мотузками трохи вище ліктів.

- Мушу бачити очима, – продовжив, – ану, підніміть-но.

Можливо, вони і були багатшими за інших поселян, і про те говорила якісна одежина та велика юрта, але зараз в його руках міг знаходитись їх вирок.

«Кому ж не хочеться знань мудреця?»

Зголосився допомогти наймолодший, він сів біля чоловіка, взявся за надрізані краї плоті і підняв їх наскільки це було можливо. Хлопчисько старався тримати плоть якомога меншою кількістю пальців.

«Сім’я з таким ремеслом, а він гидує оце? Бачив таке?.. Мовчиш? Давай-но глянемо, що стуляє твої «уста».

Він нагнувся, бо все ж не міг різати, аби все зсередини було назовні, а навпомацки вже не «пройдеш». Його підозри виявилися правдою: органи розступалися, і було таке відчуття, наче для нього самого.

«Мав би бути чіткий шлях. І куди б він не вів, то закінчувався темрявою».

Довелося сунутися глибше, ледве не вткнувши свого носа в інтести[1], а праву руку навіть засунути по лікоть, щоб наївно «розвіяти» ту темряву. Щось спрацювало, і, певно, то очі, що пристосувались до тьми, але він помітив рух, пульс життя, чогось надто нуртуючого у тілі, що нещодавно зронило останній подих. Воно «бродило» неподалік хребта і ребер, дуло бульбашки й кривило м’ясо.

«Говори, брате!»

Натомість – німість і рух всередині. Щось формувалося, і риси ставали все чіткішими…

Очі. Зіниці, склери, віки, все з плоті й крові, та перш ніж він відсахнувся, вони на нього глянули.

- Майстре?! – вигукнуло сімейство, спохватившись з місця.

Хлопчина теж напів інстинктивно відстрибнув, полишаючи плоть, що стишено хлюпнула впавши. Неконтрольований потічок повільно скрапував на вкриту килимами підлогу. Чоловік притиснув долоню до лиця, дихаючи рвано, аритмічно, і серце могло зробити дірку в сорочці з кожним ударом.

«Зберись, то не він, ти ж знаєш, що не він».

Почувся вигук, «Майстер» кинув оком на чоловіків сімейства (назву якого він забув відразу ж, як почув), вони здригнулись від його погляду. Ховаючись за спинами один одного, ступали пів кроками і, якби могли, то навіть штрикнули б довгою палицею, та хтось змужнів його окликнути.

- Все добре, – чоловік махнув їм рукою, – ліпше подайте якоїсь тканини з водою та мого плаща.

Той «плащ», що таким не був хоч ним і звався, і який йому дали в першу чергу, був міцним в’язанням зі всілякого зілля, що, на диво, не зсихало і видавалося живим. Від нього несло чимось паскудним, тхнуло гірким і масним, а від доторку запах наче прилипав. Певно, ті трави мали і захисний ефект від зарази і смороду, бо жодні розпороті нутрощі й перервані процеси життєдіяльності, що все ж мали скінчити «останній цикл», вже не викликали такої огиди, як трав’яна накидка чоловіка, утім, то, здається, і було його призначенням – глушити ці запахи на собі і довкола. До цього «плащ» був покинутим коло входу надворі, аби хазяї юрти не передумали просити про його послуги. Довго вдихати ці запахи він не міг, ніхто не міг, тож, швидко відмивши руки від крові тканиною, змоченою в посудині з водою, чоловік, відчуваючи сильний вітер, ще сильніше вкутавсь у накидку і вийшов на свіже повітря.

Усе виглядало буденно: безкрая сіра хмара і якісь міфічні «небеса» за нею, що хтозна чи існують, а також купка юрт, що зосталися як відлуння минулого, бо навіть ці побудови не бачили «переселення». «Заповіт від предків» міг хтось навіть сказати, неначе сподівання, що народ колись покине Безкрай[2] після того провалу, коли виявилось, що Захід непридатний до життя чи навіть противний йому.

- То, що видно майстре? – поспитала стара жінка, матріарх сімейства, а позаду неї чоловіки виносили з юрти щойно анатомованого ним ідевхґа.

- Прошу, не звіть мене так, ліпше вже за професією – хирімант.[3]

Та кивнула, легко похитнувшись навіть від такого руху, бо трималася на ногах лишень завдяки товстій дерев’яній палиці, що звужувалася на протилежному кінці й протикала землю, утім частіше штрикала ним своїх нащадків, чоловік навіть став свідком двох таких випадків допоки був у юрті.