Розділ 1. "Слід"

Відчуття форми, а точніше його брак – ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша   бідність – тут не виправдання і не пояснення, а швидше наслідок. Ми не вміємо співіснувати з птахами, квітами і скульптурами. Наші пам’ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а обрані нами правителі – кримінальних мерзотників. Наші будинки, сади, площі… вражені тяжким гріхом безформності. Усе, на чому ще може спинитися око, – полишене не нами, але нами занедбане і осквернене.

«Вступ до географії», Юрій Андрухович

 «Тут, я полишаю свою людяність, бо прощення мені не буде»

***

Вона повстала з високої трави, прощалася. Зелені пальці впліталися в неї і знехотя відпускали. Доведеться ж відпустити все: і зілля, що лунало вітром на камінні та розвивалося власним гласом, наче волосся, й одвічний овид крутих схилів і сірих небес, натягнутих нерозривною, єдиною хмарою. Це все, бо більше й не зосталося. Роки життя в племені минали тут, аби укоренити її на цих землях, та враз усе – тлінна марнота.

«Глупство, Боги не бачать з-поза Хмари, що сталося з його людом. Немає того хто покарав би… Немає».

Її права рука спинилася на топірці, що тримався на звичайному магнітному камені на грудях ближче до ключиці. Звісно! То і є одвіт, єдиний і наявний.

«І я єдина… єдина, хто може щось вдіяти».

Її кроки здалися б дивними кожному, хто її побачив, одначе не було нікого, лише нещодавно утворені горбки, яких вона уникала і котрі швидко вкривалися жовтим зіллям.

«Вони б цього хотіли, і наче заповітно показують куди…».

Було відчуття шляху. Завжди.

***

Спершу Йюнн не повірив власним очам, та все ж, переконавшись, помчав розповідати всьому селищу, де не повірили вже йому. Попри це, пастух Йюнн знав, що побачив, і навіть якщо він сам не йняв віри в чіткість побаченого через віддаль чи сумнівну тверезість (яку в його очах рідко бачили інші), то ідевхґи не могли приховати свої здивовані погляди. Весь той рогатий скот, що його рід культивував поколіннями славився своє байдужістю. Рідко коли вони відкривали понад одне око, та сьогодні на пасовищі вони споглядали всіма трьома – це не на жарт налякало пастуха, що вже й забув про теє третє, що знаходилось на чолі межи покручених ріг.

Йюнн вірив, що немає нічого правішого Природи навіть у цьому Безкраї, та старійшина потребував міцнішого доказу, аніж свідчення пастуха та його пастви, тому пішла молодь і це, певно, навіть на краще…

Повернулися вони швидше, ніж відбули, та несли ті ж вісті:

- З-за гір, із Заходу прямує людина! – промовив один з них. – Принаймні такою здається здалеку…

І сумнів цей пішов далі, не спиняючись на єдиному молодику. Лунали слова, що то «Диво» чи «Прокляття», і марні були вже волання старійшини, коли натовп був гучніше. Хтось брався за нагострені палі, інші – збирали дари, взяті з заледве родючої землі, яка тільки й могла заростати травами, котрими нехтував люд.

- Горить! Дім горить! – залунало позаду натовпу.

То була юрта Йюнна, підпалена кимось, хто давно того жадав або ж вбачав у ньому передвісника лиха. Багато кинулися до озера, що неподалік, полишивши свій раж і натомість узявшись за відра.

Заледве вдалося врятувати ту юрту з її жердинами, що мали на собі висічення Богині-берегині, а от майно майже все було попсуте. Пастух не те щоб злився чи тужив, бо допоки мав своїх ідевхґів, то і життя було миле.

- Іде! Іде! – кричали селяни, мішаючи острах та благоговіння в голосах.

Зі схилу, відкіль можна було побачити кожну юрту села, спускалася постать. Робила вона це повільно й боком, поки не сягла рівної землі. Вона, так, саме «вона» – дівчина заледве старше двадцяти зі шкірою відтінку насіннєвих олій. Її темне, скоцюблене волосся звивалось у холодному вітрові. Одяг, що вона носила, не був схожий на їхній, а найстарші селяни вже не були свідками інших народів, оскільки навіть вони не застали «переселення».

Кожен схилився перед нею, та її лице не висвітлювало емоцій. Справжня байдужість була викарбувана на нім та в словах, жодне з яких не звучало подібно їхнім. Лише благоговіння в тиші було відповіддю люду.

Поступово настало розуміння чужості її до них, і з незрозумілими мотивами Людина Заходу відібрала хустку селянки, що вкривала її сивіюче волосся, а потім, діставшись попелища, взяла шмат почорнілої деревини й почала сутужно виводити щось на тканині.

Продемонструвавши нашвидкуруч зроблений малюнок, вона точно питалася чи не бачили вони зображеного: особу з долонями, що мала по п’ять пальців на одній і сім на іншій, і видовжувалися вони неподібно один до одного. Попри те що малюнок пішов по руках, жоден не міг свідчити, що бачили когось із сімома пальцями на правиці, деякі навіть почали показувати свої руки, але те не зацікавило її так, як вигук Йюнна, що шанобливо кликав жінку, аби вона слідувала за ним.

Пастух привів до ідевхґів, котрих та спершу оминула. Серед них молода самиця була єдиною, що лежала, її утома, особливо в очах, ніби висвітлювала те життя, що втікало з юного тіла. Йюнн «втопив» свої пальці у темних кучерях тваринної шерсті, а потім розсунув їх, аби показати слід, зоставлений на шкірі тварини. Там найбільше віддавало життям і гнило теж невпинно. Над твариною добре б зжалітися і прикінчити. Одначе чи то пастух дурило, чи він ще має надію, та вона добре знала, що слід долоні з сімох пальців не мав нічого спільного з надією чи життям…