Бренвардська наречена

Маленькі сніжинки повільно кружляли, опускались на промерзлу землю, вкривали її щільною білою ковдрою. Вітер шелестів у кронах стародавніх велетенських дерев, обіймаючи морозними подихами червоно-помаранчеві спалахи жадібного полум’я факелів. Сотні чорних очей одвічно голодних стерв’ятників невідривно стежили за весільною процесією.

Наречена, чия шкіра була схожа на сніг, а очі — льодяні глибини бурхливого океану, тихо ступала назустріч обіцяній долі. Тонке мереживо напівпрозорого вбрання повторювало кожен її обережний рух. Довгу витончену шию обрамляло багатошарове намисто зі стиглих червоних ягід калини. Тонкі струмки свіжого соку, мов кров, стікали юним дівочим тілом.

Десятки голосів виконували стародавню обрядову пісню, що повторювалась з року в рік. Колись і наречена співала разом із ними, якщо хтось опинявся на її місці. Барабани били в такт її крокам. Босі ноги ступали по доріжці, всіяній тими ж ягодами, залишаючи за собою сліди, схожі на криваві рани. Чорне, мов воронове крило, волосся заплутував нещадний вітер, прикрашаючи його сніжинками.

Її шлях майже закінчено. Ось він, весільний вівтар — сосна-велетень, могутня й велична, що височіє у мовчазній величі. Її стовбур, мов обітниці вічного кохання, вкритий ритуальними знаками, вирізьбленими поколіннями. Тепер навколо стояли факели, кидаючи жалюгідний виклик хрусткому морозцю. Сірий дим тремтів та танцював, довгими зміями здіймався у невідому височінь, до ніг володарів небес.

— Чекає тебе, діво, твій наречений морозний, — простогнав жрець, здіймаючи руки над собою, і всі присутні впали ниць. Пісня обірвалася.

Тріск гілки, гучне плескання крил, важке, низьке каркання. Воно ніби вивело Лейрин із задубіння, яке насувалося разом із невідворотністю.

— Хай прийме тебе Бренвард як рівну. Хай увійдеш ти з ним до чертогів вічності.

Її підхопили під руки й під рівний ритм барабанів підвели до дерева. Тепер вона бачила всіх, спираючись спиною на грубу, колючу кору. Її голову обдало жариною, від тіла здійнялася пара. Вода стікала волоссям, плечима, стегнами, розтоплюючи сніг під ногами й змішуючись із численними калиновими сльозами.

«Це кінець...» — відбивалося в її очах, які спостерігали за чоловіками, що несли нескінченно довгу мотузку. Вдих. Видих. Глибокий подих, що наповнював ніздрі й легені крижаним морозом, здавався здатним торкнутися самих кісток.

Ще одне каркання. Ворони злетілись[U1] [DM2]  до неї, вони були все ближче, влаштовуючись біля обіцяного бенкету. Її очі, вперше за весь час, ожили, гарячкувато забігали. Здавалося, сама природа вирішила втрутитися у події. Мить, і наречена вже біжить у глиб лісу, спотикаючись і ковзаючи на свіжому снігу.

— Хай благословлять боги священний союз і приймуть цю жертву... — чуло вона позаду.

Вона вирвалася. Вона вільна. Вона жива. Тонкі гілки дряпали її ніжну шкіру. Червоні краплі, мов єдині можливі сльози, падали на білий килим снігу. Тільки б сховатися, тільки б знайти у лісі порятунок...

Вітер шумів у її змерзлому, вкритому кригою волоссі, нещадно пощипував шкіру і застрягав у виснажених легенях.

Десь у далині, серед темряви, що насувалася, виднівся жовтий вогник самотнього вікна.

«Порятунок».

Можливо, Лейрин вірила, що відійшла достатньо далеко від поселення і тут їй нічого боятися. Ледь тримаючись на змерзлих ногах, вона з останніх сил постукала в старі дерев’яні двері. Тиша. А потім важкі кроки, і двері з пронизливим скрипом відчинилися.

На порозі стояв високий, кремезний чоловік. Він дивився на неї, з мовчазним питанням вдивляючись у її обличчя. А з дому тим часом тягнуло теплом і йшов аромат смачних страв.

— Пробачте... Мені б лише відігрітися, — ледь ворушачи закляклими губами, прошепотіла наречена.

Чоловік мовчки відійшов, даючи їй дорогу. Вона переступила поріг, ніби забувши про страх перед незнайомцем. Можливо, жага до життя переважила.

Кімната була простою і небагатою. Невелика піч із жовтим вогнем, що тріщав на дровах, дерев’яний стіл біля вікна й два стільці. А на столі парувала свіжа випічка.

Незнайомець накинув дівчині на плечі ковдру і жестом запросив до столу. Лейрин не вагаючись, кинулася до їжі. Можливо, від голоду, а можливо, від пережитого жаху вона не могла зупинитися. Пиріжки зникали один за одним, і вона запивала їх гарячим калиновим узваром.

А чоловік усе мовчав, уважно спостерігаючи за нею.

— Зима буде напрочуд м’якою, — раптом промовив він, і його низький голос здавалося, здивував навіть вогонь.

Лейрин перевела погляд на полум’я, що дивно мерехтіло, схиляючись до чорних полін.

— Звідки вам знати? — Її голос був м’яким, трохи спантеличеним.

Чоловік не відповів. Він лише торкнувся її руки, і холод опік її шкіру. Світ скривився, змінивши простір. І ось вона стоїть на галявині біля прадавнього вівтаря. Червоні ягоди, розчавлені багатьма ногами, згаслі факели, й тіло, прив’язане мотузкою до стовбура старої ялини. Біле мереживне вбрання, чорні локони, прикрашені крижинками, червоні намиста калини на тендітній шиї. Сині, майже лілові губи... Це була вона. Гарна, мов морозний світанок, самотня, як зимова ніч, і мертва, як сотні до неї.