Розділ 31. Ревнощі?

По спині пробіг мороз від почутого. От начебто й не повинен мені магістр завдати шкоди. Він лише раз налякав мене своєю поведінкою, тоді, коли й отримав від мене магією. Але все одно зробилося трохи моторошно. Навіть огризатися не хотілося.

— Ем… Так, — обережно відповіла йому. І думала вже чкурнути нагору, та от тільки Фланаган, як виявилося, перегороджував мені шлях. Я побачила це, бо він засвітив світляка у себе над головою. Чоловік трохи похитувався, проте все ж міцно стояв на ногах.

І вчителя моя відповідь не влаштовувала:

— То чому не лишилася у нього й на ночівлю? Розважилися б уже на повну.

— У кого я мала лишитися? — аж очі вирячила.

— Та в Трена ж твого коханого, — виплюнув магістр. Язик у нього заплітався, проте виразно я почула це тільки тепер, коли він намагався говорити швидко.

— Чому я повинна була в нього лишатися? Ми до нього навіть не ходили, містом гуляли, — пояснювала йому. А сама придивлялася, як змінюється вираз його обличчя, щоб розуміти хоч трохи реакцію на мої слова.

Проте вона була однакова: насуплений, дивиться з-під лоба, і враження, що ось-ось пара з вух повалить!

— То він тебе по готелях водив? — тепер його голос звучав зневажливо.

— Ні, — я досі не могла зрозуміти, що він від мене хоче. — Ми просто гуляли, — ще раз повторила, може, з першого разу не розчув.

— І невже ото Трен ніде не затиснув тебе? У якомусь глухому куті, де люди не ходять? — магістр не вгавав.

А я нарешті зрозуміла, куди він хилить своїми недоладними фразами.

— Ніде він мене не затискав! Що ви собі навигадували?

— Я навигадував? Та ти ж сама підтвердила, що гарно навтішалася з командором.

— І от як я мала зрозуміти, що означає ваше «навтішалися»?

— Маленька невинна Бренна навіть натяків не розуміє? — розплився Фланаган у кривій усмішці. Яку дуже захотілося стерти з його обличчя ляпасом. Та на нього я так і не наважилася, хтозна на що він здатен у стані сп’яніння.

— Та йдіть до демона зі своїми масними натяками! Трен для мене — лише дуже хороший друг, а не оте усе, що ви там собі навигадували! — скипіла. І начхати вже було, як він там відреагує. А потім і зовсім осміліла, відштовхнула чоловіка геть зі шляху та хотіла вже підійматися нагору.

— Чекай, — магістр схопив мене за руку. Так, за праву, як вже бувало. І так, мені це подобалося, тож я навіть не спробувала вирватися.

— Та чого вам треба? — тільки й вигукнула, бо продовжувати учитель не поспішав.

— То ви з Треном не?.. — з якоюсь надією запитав Фланаган.

— Що — не?

— Не коханці? — нарешті спромігся завершити він.

— Та ви з даху гепнулися? Чи то алкоголь вам всі мізки проспиртував? Які коханці? Він мені, мов старший брат! Більше нічого!

— Але ти так радісно його зустрічала, так приязно до нього ставилася…

— А як мені варто зустрічати людину, яка зробила для мене стільки всього доброго? Та й досі дуже переймається моїм добробутом.

— Лиш тільки він зробив для тебе так багато? — питання точно було провокативне. Якби Фланаган не був п’яним і не тримав мене у своєму захваті, я би, може, й огризнулася, проте інстинкт самозбереження у мене ще не вимикався, тож відповідала обережно і розважливо:

— Ні, не лише він. І вам я теж дуже вдячна за участь у моєму житті та за допомогу. Проте ви тут, поряд, — так хотілося додати: «І постійно мене дратуєте», та я стрималася. — А Трена я не бачила вже майже два місяці! Звісно ж я сумувала, і звісно ж була рада зустрічі.

— А мене б теж так зустрічала після розлуки?

Ні, от чому йому треба отак домахатися до мене? Що він хоче почути? Що я на шию йому кинуся? Так ні, не кинуся. Що сумуватиму? Та звісно ж сумуватиму, я й справді встигла прикипіти й до цього нестерпного магістра. Але розповідати йому, сп’янілому і не надто адекватному, про це я не збиралася. 

— Магістре Фланагане, відпустіть мене, будь ласка, — рівним тоном, мов до божевільного зверталася, попросила у нього.

— Айден, — видав він ні з того ні з сього.

— Що? — я геть розгубилася, не розуміючи, що йому треба від мене тепер.

— Назви мене на ім’я, Айденом, — попросив він пошепки. А потім зробив крок ближче до мене, схилився, обкурюючи мене своїми алкогольними випарами. І так проникливо заглянув мені в обличчя, що мене аж дрож пройняла.

І я, піддавшись моменту, так само пошепки слухняно повторила:

— Айден…

А наступної миті вже опинилася у його міцних — аж ребра захрустіли! — обіймах. І ні, чоловік не був грубим, я не відчувала болю, лише його тепло та ніжність. І якийсь час ми просто стояли так, не рухаючись. Не знаю, чому завмер магістр, я ж боялася сполохати момент. Бо правду сказати, мені подобалися відчуття, що його давали Фланаганові, ні, Айденові, — він же сам попросив себе так називати, — обійми. Там було так затишно, так надійно, але водночас і бентежно.

Особливо, коли магістр ожив, почав рухатися. Ніс його закопався у моє волосся, глибоко втягнув аромат, а руки, які до того змикалися на талії, тепер ковзнули вгору моєю спиною. Я відчувала їх дотик навіть крізь тканину, але так хотілося відчути просто на оголеній шкірі.