Розділ 30. Разом з Треном

— Куди б тобі хотілося прогулятися? — запитав у мене Трен.

Два дні потому командор таки виконав свою обіцянку та забрав мене на прогулянку.

— А ходімо до академії. Хочу переконатися, що я правильно запам’ятала шлях. А далі вже можеш вести куди-небудь на свій розсуд.

— Все, що забажаєш, — усміхнувся Трен. І запропонував мені свій правий лікоть. Під мою ліву, цілу руку. Він завжди так робив, коли я ще жила у нього, і раніше мене це аж ніяк не бентежило.

До прогулянки з Фланаганом.

Тепер же мене трохи коробило таке ігнорування моєї кукси, хоча направду Трен ніколи не цурався мого каліцтва, як це попервах було з магістром, тож і ображатися на нього я не могла. Може, він взагалі думає, що мені самій буде неприємно, якщо він буде торкатися кукси.

Щось я забагато про неї думаю. Треба перемикати увагу. Лишень тільки не на магістра Фланагана, від нього я відганяла свої думки ще заповзятіше.

Адже варто мені було згадати його ім’я, як у пам’яті тут же зринала та ніч. Його теплі руки на моїх плечах. Його тверді груди та живіт, що торкалися до моєї спини. Його стегна коло моїх сідниць…

Тоді я заклякла, навіть вдихнути боялася. Тільки й силкувалася зрозуміти, що відбувається. І не знаходила відповіді. Магістр теж більше не рухався. І нічого не говорив. Просто завмер німим бовваном за моєю спиною.

А потім я відчула рух. Так, ніби він схилявся до мого плеча. Чи до шиї, бо саме там мою чутливу шкіру опалило його дихання, змушуючи вкриватися сиротинцями від контрасту з холодним повітрям. Учитель, мабуть, помітив це у світлі ліхтаря на ґанку, бо знову завмер.

Так і стояли, тісно притулившись одне до одного і не рухаючись. І так мені добре було в його руках, що я боялася навіть вдихнути глибше, щоб не порушити цю ідилію.

І хтозна б скільки ми так простояли, якби вулицею не проїхав магмобіль і не розірвав нічну тишу. Я знову здригнулася, а Фланаган відступив від мене на крок, випускаючи зі своїх обіймів.

Спину, зігріту його тілом, тут же обдало ніби морозним повітрям.

— Йди всередину, нічого тут тремтіти! — пробурчав магістр, а сам пружним кроком спустився зі сходів та за мить знак десь у заростях саду.

Більше того вечора я його не бачила, навіть не чула, коли відчинялися вхідні двері. А може, він взагалі крізь вітальню повернувся?

На ранок учитель поводився як ні в чому й не було. Та і я теж не наважилася розпитувати про вчорашній вечір. Так і лишалася у невіданні та з розбурханими почуттями…

Ну ось! Знову я про нього думаю. Знову гадаю про причини його вчинку. Знову не можу більше ні про що думати.

Краще вже перемикнутися на дорогу, бо зараз заведу нас так, що навіть Трен не знатиме, де ми.

Ми якраз переходили мостом через річку, тож я й поцікавилася у Трена, як вона називається.

— Тарвейн. Хіба я тобі не говорив?

— Ні, я навіть не знала, що у нашій столиці протікає річка, — зізналася йому. — Ми з тобою не гуляли біля неї.

— Ну, ти ж пам’ятаєш, що я живу геть на іншому боці Арвіннелу?

— Та звісно ж пам’ятаю. Хоч дорогу до твого дому й не знайду.

Ми вже минули набережну, я ледь не пропустила той провулок, що вів до площі й далі до Академії, та все ж вчасно зорієнтувалася. А потім вже було нескладно, тож ще кілька хвилин потому, трохи затримавшись біля прилавків на торговій вулиці, я вивела нас до Академії магії. І, хоч і була впевнена, що йду правильно, та все ж задоволено пискнула.

— Молодчинка! — з теплою усмішкою похвалив мене командор. — Ніде не збилася. Скільки разів ти сюди ходила?

— Лише раз. І не сюди, а звідсіля. Коли поверталися із палацу.

— А в інші рази куди ви з Айденом ходили?

— А інших разів не було, — знизала плечима, щоб не здавалося, що я жаліюся. Хоч пожалітися направду й хотілося. Проте ж Фланаган був його другом, тож…

Ні, не варто!

— Чому? Магістра складно витягнути з дому? — засміявся Трен.

Я підхопила його сміх, проте ні підтверджувати, ні заперечувати його припущення не стала. Чоловік теж не продовжував цю тему. Натомість запитав про інше:

— Як тобі взагалі живеться з Айденом?

— Хочеш, щоб я тобі жалілася? — пирхнула йому. І тут же відповіла: — Добре мені живеться. Попервах було трохи незрозуміло та образливо, проте згодом я все ж змирилася з його вибуховим характером. Та й мій не кращий, взагалі-то, — сміхотнула наприкінці.

— Він тебе не ображає?

— Нічого такого, з чим я не змогла б миритися. Правда, Трене, все у нас добре. Хіба що… — на думку спала дивовижна поведінка мого учителя останнім часом, та турбота та навіть ніжність, яку він ні з того ні з сього став до мене виявляти. Хотіла поділитися, проте варто було розкрити рота, як я зрозуміла, що не хочу розповідати про це нікому. — Та ні, нічого. Але дякую, що турбуєшся за мене.

— Про що ти хотіла розповісти? — прискіпливий Трен поводився, мов собака, що взяла слід. — Він таки тебе якось образив?