Розділ 29. Розповідь Трена

— А хіба відьмаки можуть утримувати в собі магію? — питанням на питання відповів магістр Фланаган. І коли побачив, що Трен усвідомив сенс, продовжив: — Магія Бренни тримається у мені, як моя власна, хоч і не втратила її відтінку. Тож це точно не відьмацтво. Хоч я й не розумію, що саме.

— Так, я теж не розумію, — задумливо кивнув Трен. — Але кажеш, Гарет не став бити на сполох?

— Ні, лиш зацікавився, наче невідомою болячкою. І трохи дурні намолов, — додав учитель, певно маючи на увазі слова цілителя про те, що я могла б стати своєрідним артефактом для Фланагана.

— Що нового ти сказав? — сміхотнув Трен. — Гарет вміє плескати язиком, не подумавши. Хоча мені здається, то він свідомо так робить, аби вибити співбесідника з колії та подивитися, як той буде поводитися.

Згадала свій спалах і подумала, що командор таки має рацію.

— А сенс гадати? Лейн все одно не зізнається у своїх оборудках. І до речі, я взяв із нього присягання, щоб жодна душа не дізналася про те, як ми вміємо взаємодіяти з Бренною. Від тебе того ж не вимагатиму, проте теж прохав би, що ти не розповсюджував…

Магістр ще не договорив, як Трен уже скинув руки та сплів заклинання магічної клятви, яке за мить підтвердило і його присягу. На наші здивовані погляди він відповів:

— Це щоб точно не проговоритися. Адже мій рід діяльності далекий від спокійного, я й у полон можу потрапити.

— Не кажи такого! — нажахано вигукнула я. На що командор лиш усміхнувся і стиснув мою долоню у своїй.

— Не хвилюйся, це лише припущення. Але я й справді знаходжуся у не найбезпечнішій обставі на кордоні з ворожим Гленн-Ардом.

— От до речі про це, — встряг Фланаган. — Що ти там розвідав про Бренну?

Перед тим як розпочати свою розповідь, Трен винувато подивився на мене:

— Тобі не сподобається те, про що я розповім.

— Наче якщо ти не розповіси, то правда перестане бути правдою, — знизала плечима я. Хотілося видаватися байдужою, та серце так калатало в грудях, що здавалося і ребра мені порозгинає.

— Отже, стара цілителька Мейв — не твоя родичка, — почав командор.

І його тут же перебив своєю вставкою Фланаган:

— Те що ми й так підозрювали.

— Так, підозрювали, проте зараз у мене є свідчення селян. Не знаю, навіщо, проте деякі з них я навіть записав, щоб мати підтвердження.

Учитель задумливо кивнув, а я тільки подивувалася, кому й навіщо можуть знадобитися свідчення про моє походження.

Трен же продовжував, звертаючись більше до мене, аніж до Фланагана:

— Жінка, яка тебе виростила, не мала дітей. Відповідно й онуці в неї взятися було нізвідки. Старожили пригадували, що вона, як і ти, перейняла вміння лікувати від своєї попередниці, здається, таки матері, проте упевненості у селян не було. Але вже про життя самої цілительки вони відповідали упевнено. Вчилася Мейв вдома, ніколи не покидала Кілбранну надовше, ніж на кілька тижнів, тож аж ніяк не могла приховати народження дитини.

Отже, я таки виросла зовсім з чужою людиною, єдина рідна мені, мама, не захотіла чи не змогла (у що мені дужче хотілося вірити) взяти мене із собою. Серце стиснулося від образи, я з усіх сил намагалася не показувати цього чоловікам, не хотіла, щоб мене жаліли, як мале підкинуте кошеня.

Трен і не помітив мого розпачу, а от стосовно Фланагана я не була упевнена, його пильний погляд, спрямований на мене, був надто прискіпливим.

Командор же, чуючи лиш тишу, правив далі:

— А одна з жінок, яка товаришувала з твоєю бабусею, Тахра, — я кивнула, підтверджуючи, що в Кілбранні й справді була така жінка, і що вона дійсно товаришувала з моєю не бабусею, — і взагалі розповіла одну цікаву історію. У юності Мейв втрапила до рук злочинців, здається, втікачів з в’язниці. Ну і ті чоловіки не погребували скористатися тілом дівчини сповна. Її знайшли у лісі, ледь притомну, зґвалтовану та побиту. Врятувати її вдалося, вона навіть не озлобилася на увесь чоловічий рід, хоч Тахра й говорила, що помста таки настигла тих злочинців. Але після того випадку цілителька не могла більше мати дітей, щось там у неї всередині незворотно пошкодилося.

— І звідкіля ж взялася Бренна з її матір’ю? — запитав магістр те, що цікавило й мене, проте стиснуте горло не давало вимовити й звуку.

— А ніхто не знає. Просто в один прекрасний день цілителька повернулася додому не сама, а разом з вагітною молодою жінкою. Та прожила у неї кілька тижнів і знову зникла. А потім показалася ще раз із дитиною. Яку й лишила на опіці у Мейв. Сама ж з’являлася лиш час від часу, зовсім ненадовго. Але про це ми вже й так знаємо від Бренни.

— І ніяких зачіпок, ким могла бути ця мати-зозуля? — Фланаган знав, які питання ставити.

— Жодної. Коли вона з’являлася у селі, то увесь час проводила з дочкою, з місцевими не спілкувалася, навіть за паркан майже не виходила. А коли до Мейв приходили відвідувачі, то або йшла з донькою до двору, або, якщо це було взимку, то просто не звертала уваги, займалася своїми справами десь у заштореному куточку.

Так, я пригадувала, що десь так в основному і було. Мама ніколи не говорила з селянами, максимум, могла привітатися.