Розділ 27. Незвичний магістр

Перепічка з м’ясом, якою мене наділив магістр Фланаган, була такою смачною та ніжною, що я геть про все забула, а про манери й поготів, коли насолоджувалася її неймовірним смаком. То й не дивно, що я ковтнула її буквально за кілька укусів, щедро замастивши підборіддя м’ясним жиром. Ще й хижо подивилася на магістрову, яку він лише трохи надкусив, подумуючи відібрати і його.

Проте мені в руки тут же тикнули наступну перепічку, тепер вже із сиром та зеленню, теж соковиту та трохи глевку. Її я їла значно повільніше, насолоджуючись смаком та ароматом. Проте швидкість не завадила додати бруду на своє обличчя та руку.

Щастя, що зараз нам не трапилися всюдисущі знайомі учителя. Бо було б їм видовище, відсутність руки у мене не була б таким жахіттям у порівнянні з відсутністю виховання.

Аж самій смішно стало, коли уявила, який маю вигляд. Ні, треба таки привести себе до ладу. Ще трохи повагалася, чи доїсти, чи вже зараз втертися, проте схилилася все ж до останнього варіанту.

— Магістре, потримайте, будь ласка, мою перепічку, поки я приведу себе до ладу. Не хочу, щоб сік з неї витік на лавку.

Фланаган, який до того кидав на мене веселі погляди, зараз трохи змінився в обличчі, коли відповідав:

— Тримай її сама.

І поки я намагалася зрозуміти, чому він так сказав, чоловік потягнувся до своєї нагрудної кишені та витягнув звідти хустинку. А потім взяв і обережно промокну́в моє масне підборіддя. А далі й у куточках губ стер крихти та жирні сліди.

Я ж могла лише мовчки спостерігати за його діями, сил дивуватися більше не було, лише серце калатало, як навіжене, заважаючи думати.

Коли магістр завершив, погляди наші зустрілися. Він, певно, занотував мої вирячені очі, бо легенько всміхнувся та прибрав свою руку від мого обличчя.

— Ну ось, тепер обличчя чисте, а руку твою витремо потім, коли доїси, — підсумував він як ні в чому й не було. І повернувся до своєї перепічки, першої, яку ще досі не доїв.

А я тільки розгублено кліпала, геть не розуміла, що це трапилося з моїм учителем. Хоча, ніде правди діти, глибоко в душі мені й подобалися зміни, які відбувалися зараз з Фланаганом. Тільки б він не повернувся назад до свого нестерпного стану!

Роздивитися парк, у якому ми сиділи, я змогла, лише коли втамувала перший голод. Та й відвернутися трохи треба було від тих підступних думок, які запанували у моїй голові.

Парк, в якому ми сиділи, виявився доволі простим, але затишним. Доріжки були викладені грубою бруківкою, такою старою, що подекуди вона вже поросла мохом. Уздовж центральної алеї стояли дерев’яні лавки, на одній з яких ми й сиділи, злегка потерті, і навіть з подряпинами. Трохи далі вздовж алеї на широкій галявині блискотів на сонці струменями води невеликий фонтан, навколо якого бігало кілька дітлахів. Хоч загалом парк і видавався майже безлюдним.

— А в парку завжди так тихо? — поцікавилася у магістра.

— Ні, просто зараз у студентів сесія, тож вони мають інше заняття, аніж огинатися тут зранку до вечора. Хоча коли трохи стемніє, сюди все одно посходиться молодь. А зараз якраз не дуже популярний час, тож тут і немає майже нікого. Насолоджуйся.

І я й справді насолоджувалася. Хоч парк зовсім не був схожий на ті ліси, які оточували Кілбранн, проте він все одно чомусь нагадав мені про дім. Може, то через високі, старі дерева з кривим гіллям, яке давало густу тінь? Або через безстрашних білок, які вправно стрибали у нас над головами з гілки на гілку? Чи, може, веселе щебетання птахів так роз’ятрило мою душу?

І хоч я була у захваті від шумної столиці, проте тут відчула ностальгічний затишок. Захотілося запам'ятати сюди дорогу й надалі приходити час від часу.

Доїла останній шматочок перепічки з сиром і з жалем подивилася на третю, з медом та горіхами. Як казала моя бабуся: «Очі б їли, а душа не прийма». Мені справді хотілося скуштувати й цю смачну перепічку, проте я розуміла, що зможу хіба один раз її надкусити, а далі лопну.

Фланаган знову прочитав мої думки:

— Тобі не обов’язково її їсти просто зараз. Можемо забрати обидві з собою, — він кивнув і на свою, з сиром, — та увечері додати до вечері.

— Та, напевно, ми так і зробимо.

Я потягнулася до своєї сумочки по хустинку і пошкодувала про свою необачність: треба було одразу ж її витягнути, щоб тепер брудною рукою не колупатися.

— Ви мені не допоможете?.. — почала я, звертаючись до Фланагана.

Але він навіть не дослухав, просто підхопив мою долоню і сам стер з неї залишки олії. А потім ще й очищувальним заклинанням пройшовся, ще трохи спустошуючи наповнений мною резерв.

— Ось і все, тепер ти чиста, — магістр знову усміхався. От точно його в палаці підмінили! — Посидимо тут ще трохи чи підемо далі?

Хоч як мені не сподобався цей парк, та не скористатися його пропозицією і побачити ще щось я просто не мала права. Хтозна, коли ще мені випаде така нагода, треба насолоджуватися сповна тут і зараз.

— Ходімо далі.

— Прогуляємося до Академії? — запропонував чоловік, коли ми підвелися. — Подивишся, де будеш навчатися, — він знову вклав мою праву руку на своє передпліччя, та ще й своєю ж правою зверху накрив кінчик моєї кукси. Згорток з недоїденими перепічками висів на його лівому зап’ясті. — Чи Трен тебе водив туди?