Розділ 26. Нарешті прогулянка

— Тепер можемо погуляти, — запропонував мені магістр Фланаган, коли ми покинули «гостинну» лабораторію Гарета Лейна. Хоча, якщо подумати на тверезу голову, нічого поганого мені він не зробив, та й враження по собі залишив доволі позитивне. Навіть не знаю, чому так скипіла, коли він запропонував нам з учителем працювати в парі.

Бо ж, подумавши, поки ми поверталися хитросплетіннями коридорів, я зрозуміла, що зовсім не проти й ділитися з магістром резервом, і допомагати йому плести заклинання. Тим паче, що резерв мій відновлювався доволі швидко, зараз він вже був заповнений майже на чверть, та й не використовувала я його повною мірою. То чому не поділитися?

Треба буде обговорити це, коли повернемося додому.

Зараз же мене геть збила з пантелику його заява.

— Погуляти? — аж перепитала, бо думала, що у мене у вухах дзвенить і вчувається.

— Так, — при відповіді Фланаган кивнув, тож я точно не могла помилитися. — Якщо тільки в тобі є сили на прогулянку після того, як я…

Що це? Турбота? Та ну! Бути того не може! Мій учитель не знає такого поняття.

Усміхнулася своїм думкам, а йому відповіла:

— Та якби й не було, то нашкребла вже б якось! А то зараз відмовлюся, а ви знову зачините мене у чотирьох стінах. Ні, йдемо досліджувати столицю!

Ейрдалл розкрився перед нами, мов казкова книга, де кожна сторінка виблискувала новими барвами. Так, щось мене на поетичні порівняння потягнуло, але чи то настрій був таким хорошим від того, що магістр повів-таки мене на справжню прогулянку, проте все навколо здавалося мені яскравим і захопливим.

Височенні шпилі палацу, від якого ми віддалялися, прорізали небо, немов крижані голки, а їхні дахи сяяли сріблястим металом з якимось зеленавим відлиском. Я все ніяк не могла припинити озиратися. Аж поки Фланаган не сміхотнув:

— Ти так собі шию скрутиш.

— Ну то до однорукого буде ще й кособоке, — пирхнула у відповідь зовсім не злостиво.

Проте магістр насупився. Він і так ішов з правого мого боку, а тепер і взагалі схопив мою недорозвинену руку, і сам нею підхопив себе під лікоть, вкладаючи моє передпліччя поверх свого. Я ще ніколи не ходила так з чоловіком, тож було трохи бентежно та ніяково. Проте й приємно також.

Але враження від тісної ходи з Фланаганом перебили його наступні слова:

— Вибач, що я так про тебе говорив. Я не мав права. Ти дуже гарно вправляєшся і в побуті, і в магії, я би точно так не зміг.

— Так я і не змогла б, якби втратила руку в дорослому віці. А так — просто не знаю, як можна інакше.

Пригадалися слова цілителя про те, що я народилася з двома долонями. Чи справді таке могло бути? І чому що мама, що бабуся одноголосно стверджували, що ні, руки в мене не було від народження? Навряд чи я про це колись дізнаюся, то нема сенсу й засмучуватися.

Тож і поспішила перевести свою увагу на щось інше. Ми якраз наближалися до широкої площі, розділеної на два нерівні шматки чи то річкою, чи то каналом. Кам’яні мости, аж цілих п’ять, перекидалися через вузьке водне плесо, по якому плавали човни, обшиті ліхтариками. Мабуть, у сутінках їхні відблиски мали б танцювати у воді, наче вогняні феї, казки про яких я читала в дитинстві.

На самій же площі кипіло життя: крамарі вихваляли свої товари, якими торгували просто з яток. Біля них купчилися покупці та просто витрішколюби, а поруч хлопчисько намагався продати «справжній кристал дракона», який підозріло нагадував звичайнісіньке скло. У повітрі дзвеніли дзвіночки й пахло гарячими пиріжками, корицею, медом і смаженим м’ясом.

У животі забуркотіло від насичених ароматів, і я могла лиш сподіватися, що магістр за цим гомоном не почує того буркотіння.

Ага, надаремно!

— Ти зголодніла? — тут же спинився, та навіть схилився до мене, щоб не перекрикувати натовп, Фланаган.

Таке його ставлення направду викликало острах. Бо до нестерпного вчителя я вже звикла, була готова до всіх його вибриків, а от такого, приязного і уважного, трохи побоювалася. Хоча й подобався він мені, ніде правди діти.

— Послухайте, ваша сонцесяйність, — спеціально вкусила, — вас там часом не підмінили, поки я валялася у відключці у палаці?

Чоловік кілька секунд з нерозумінням глипав на мене, а потім розреготався.

— Ні, не підмінили, — зрештою похитав головою він. Все так само з усмішкою. — Я про себе турбуюся. А то ще впадеш у голодну непритомність, а мені тоді тягни тебе додому на своїх руках.

Тепер вже я теж сміялася. Ні, мій їдучий магістр нікуди не подівся, просто сьогодні навдивовижу у доброму гуморі.

Чи може це бути через те, що його магічні канали зараз переповнені моєю магією?

— Гаразд, годуйте мене! — дозволила йому. — А то й справді після спустошеного резерву я зараз так почуваюся, що й вас би надкусила. А ви ж, мабуть, жорсткий і черствий.

Наче ж нічого такого у моїй фразі не було, лише невинний жарт, проте Фланаган подивився на мене таким поглядом, що у мене аж вуха запалахкотіли, а серце підскочило і тепер калатало десь біля шиї, заважаючи ковтати. 

— Гаразд, ходімо, — кивнув він за мить. — Я теж не хочу бути покусаним.