Розділ 25. Як утворився зв'язок

— Бренно! — почула я у себе над головою сказане чоловічим голосом. Це точно говорив хтось зі знайомих, проте я зовсім не хотіла прокидатися. Солодкі обійми сну не відпускали мене, обіцяли відпочинок та умиротворення.

— Бренно, отямся! — не вгавав чийсь голос у реальності.

Чийсь? Та магістра ж Фланагана!

Невже я примудрилася заснути тане підперти ручку у спальні стільцем, як робила зазвичай? Чи то він примудрився якось прочинити мої двері?

Зовсім уже знахабнів!

Досить мовчати, треба обов’язково висловити йому все, що я про нього думаю! Скільки можна терпіти таку нахабну поведінку? Точно все скажу… точно… Але потім… Зараз мені так добре, так солодко і спокійно… І нарешті тихо…

Пекельний біль, який спалахнув на моїй щоці, змусив-таки розплющити очі. Щоб побачити, що я зовсім не у своїй спальні. То що ж відбувається? Затуманена свідомість не бажала підкидати відповідь не це питання. Та ще й біль не давав зосередитися.

Я притиснула долоню до своєї палаючої щоки й тихенько схлипнула.

— Вибач, дівчинко, — просто наді мною схилився Фланаган, обережно торкнувся своєю рукою поверх моєї. — Але я мусив якось привести тебе до тями.

— Ви?.. Ви мене вдарили? — намагалася зрозуміти.

Проте відповіді не отримала, Гарет Лейн, у лабораторії якого я й лежала (це я нарешті пригадала), відсторонив від мене учителя зі словами:

— Йди геть, зараз ми з усім впораємося.

А потім одним-однісіньким заклинанням прибрав з моєї щоки біль і, сподіваюся, почервоніння теж.

— Що трапилося? — спробувала сісти, але вдалося мені це лише за допомогою магістра, який підхопив та не дав упасти моєму кволому тільцю. Як виявилося, я лежала на дивані.

— Ти знепритомніла, вичерпала свій резерв ущерть, — пояснив мені Фланаган. І я потроху почала пригадувати, що ж тут відбувалося перед тим, як я втратила свідомість.

— Зате твій майже повен, — уїдливо зауважив цілитель.

— То я віддала вам всю свою магію? — дивилася лише на магістра.

— Я сам у тебе її витягнув, не міг зупинитися, — чоловік мав винуватий вигляд.

— Але зараз не тягнете? — уточнила я. Бо ж чи мало? Я відчувала, як потроху, зовсім повільно, магія починає наповнювати мене. Проте взаємодії з Фланаганом не чула. Але ж, може, вона й була?

— Ні, зараз я повністю себе контролюю.

— Отже, все гаразд? — спитала з надією.

— Цього я не можу сказати, — чоловік похитав головою. І подивився на цілителя: — Проте сподіваюся, що Гарет нам все ж щось повідає.

Але той не поспішав говорити, ще раз просканував спочатку мене, потім магістра, далі змусив того відійти від мене в інший край кімнати та звідти сплести якесь невеличке заклинання. Магістр виконав це без проблем.

— Що з твоїм резервом? — звернувся до мене цілитель. — Відчуваєш, що з нього тягнуть магію?

— Вона ледь почала відновлюватися. Але ні, ніяких сторонніх впливів.

Його вельможність кивнув, потім повернувся до магістра:

— А твій резерв? Що говорить він?

— Спустів рівно на сплетене заклинання.

— Відновлення не відчуваєш? — Лейн був дотошний та прискіпливий до деталей.

Фланаган лиш похитав головою. А потім і взагалі гаркнув:

— Досить уже з нас цих дослідів та експериментів. Ти ж уже давно склав власну думку. То чого тягнеш демона за я…? — магістр зиркнув на мене, а потім поправив сам себе: — Хвоста!

От ніби я не знала, що у вигаданих демонів існують яйця.

І цілитель нарешті здався. Він досі стояв, як і Фланаган, сиділа лиш я, то так і почав свою розповідь:

— Твої магічні канали, Айдене, були пустими, але не зруйнованими, тож магію потребували. В момент удару Бренни ти був максимально відкритим. П’яним, та ще й з розбурханими почуттями, у розпачі, вважай. Тож її магія знайшла у твоєму тілі нове вмістилище, переналаштувала пусті канали на себе. Я не знаю, чому так трапилося, загалом, магія не повинна так поводитися, але так сталося. Саме тому ти тоді й втратив свідомість, надто сильний вплив відчув на собі. А ось тепер спокійно можеш всотувати та користуватися магією Бренни, як своєю власною. Навіть, як виявилося, наповнювати нею власний резерв. До речі, магія не витікає? Тримається?

Фланаган прислухався до себе, вже вкотре за сьогодні.

— Та ніби ні, — поділився він результатами.

— А в тебе, Бренно?

— Відновлюється потихеньку, — відповіла цілителю.

— Потихеньку — це як? Як зазвичай? Чи повільніше? — знову почав допити Лейн.

— Та ніби як зазвичай, зараз я не можу точно сказати, але мені однозначно стає легше, — на підтвердження своїх слів навіть звелася на ноги. І не похитнулася!

— Добре! Отже, ніякої непоправної шкоди ми не завдали.

Як це мило з його боку констатувати цей факт. Цікаво, якби завдали, він би так само філософськи до цього поставився?