Розділ 23. Спільна магія

— Що ти сказав? — вирячився цілитель. — Але ж вона не відьма. Я гарно відчуваю її резерв.

— Гарете, тобі варто перевірити вуха, — вкусив Фланаган. — Я сказав не викачувати, а передавати магію. Свою власну.

— В артефакт? То це ж не новина. Ти сам чудово знаєш, — та й наповнював не раз, — що це зовсім просто.

— Ні, не в артефакт. І поки ти знову не став висувати припущення, зауважу: добровільно. У живу людину. Не у відьму. І ця людина навіть змогла користуватися цією магією.

— Що ти мелеш? Це неможливо, — категорично вигукнув цілитель.

— А от і побачиш, можливо це, чи ні, — не став доводити щось магістр, а просто звівся на ноги. — Бренно, ходи сюди.

Довелося слухняно підходити.

— Зараз ми з тобою спробуємо відтворити заклинання «крижень», — пояснив він мені. — Точно так само, як ми робили вдома. Удвох.

Тобто мені знову доведеться опинитися в його обіймах? Кожним клаптиком шкіри відчувати його дотик? Дихання? Ловити носом його аромат?

Ледь не застогнала від безпорадності.

Та все ж з’ясувати, що тоді відбулося, хотілося дужче. І якщо королівський цілитель зможе нам у цьому допомогти, то я готова витерпіти ці вишукані тортури присутністю магістра.

Проте так просто виплести заклинання нам не вдалося. Його вельможність, як мала дитина підхопився, і розпитував про кожну дію, яку ми з магістром намагалися зробити. Довелося відступити та самостійно демонструвати, яким чином я плету заклинання.

Навіть показати, як на моїй куксі зависає перше недороблене, а я плету друге. Зараз я мала вже кращу концентрацію, тож простенького світляка мені вдавалося утримувати досить довго, поки воно не розвіювалося. Одного разу вдома я навіть змогла завершити його, коли доробила і відпустила друге.

Сьогодні, на жаль, через хвилювання я геть не могла зосередитися, тож мені знову нічого не вдалося — світляк розсипався мерехтливими зірочками.

Які підхопив своїми пальцями цілитель, а потім ніби розтер між пучками, прислухаючись.

— Твоя магія, — задумливо почав він. А я напружилася, очікуючи неприємного вердикту. — Вона відчувається якоюсь… знайомою? — він ніби у мене запитував. А звідкіля я могла знати, чи знайома йому моя магія? Я принаймні його бачила вперше у свідомому житті.

— Можливо, ви були знайомі з моєю матір’ю? — припустила я. — Ріон Фарлейн. Вона якийсь час проживала в столиці.

— Ні, вперше чую це ім’я. Вона — цілитель?

— Бойовик, — заперечила йому. — Вона найманцем працювала. Тобто, працює, — я й досі не вірила, що мама могла померти, попри те, що вона давно не показувалася.

— А батько? — не вгавав Лейн.

— Він помер, і я не знаю, ким він був.

— Я чітко відчуваю в тобі цілительський вектор, — зрештою почав хоч щось пояснювати цілитель. — Хоча… — він знову схопив мене за руку, тепер вже за ліву. А потім скомандував: — Випусти трохи магії, — а коли я так і зробила, продовжив: — Хоча я відчуваю в тобі й бойову частинку, проте вона зовсім незначна. Але гаразд, то неважливо. Продовжуйте.

Він відступив, а мені знову довелося повертатися в обійми до учителя. І зосереджено, не відриваючись на бентежне тіло магістра за спиною, чому немало сприяла присутність поряд королівського цілителя, виплітати закручене заклинання льодяних голок.

Якої миті з пальців Фланагана полилася магія, я не відчула, проте ясно бачила, що завершуємо плетіння ми з ним удвох. Саме так, як відбувалося і вдома. Причому тепер нам для цього знадобилася лише одна спроба.

Зрештою, не закріпивши заклинання, ми завмерли та подивилися на Гарета Лейна. Той мав такий вигляд, ніби побачив щось незнане і надприродне. Хоча, по факту, так воно й було. Цілитель ще трохи спостерігав, а ми з магістром увесь цей час не рухалися, очікуючи вердикту. Проте той не поспішав. Підійшов ближче, придивився і до самого заклинання, яке бриніло на кінчиках наших з магістром пальців лівих рук, і на самі пальці, підніс власну долоню і ледь не торкнувся, вчасно зупинившись. Тільки ще довго роздивлявся, і магічно теж, аж поки не відійшов від нас і не почав керувати:

— Завершуйте заклинання.

Кристалики на моїй долоні, яка знизу була повністю закрита Фланагановою, виявилися зовсім малюсінькими. І синіми-синіми.

— Кидайте, — продовжував цілитель.

— Не раджу, — пробурмотів над головою магістр, лоскочучи своїм диханням моє вухо. — Такого роду заклинання виявляються аж занадто руйнівними. Бачиш, яке воно дрібне та концентроване?

— Я думав, то через те, що ви плели удвох.

— Ні, Бренна у нас і сама здатна на такі подвиги. Хоч і вміє вже контролювати кількість влитої магії. Але от удвох  у нас нічого не вийшло.

— Показуйте!

Довелося розвіювати крижень і натомість кілька разів виплітати давно відомий мені жароверт, раз по раз додаючи все більше магії, аж поки на долоні в мене не завмерла малюсінька, яскраво-червона кулька.

— А спробуй-но забрати в неї заклинання? — раптом видав цілитель, звертаючись до Фланагана.