Розділ 22. Королівський цілитель

— Привіт, пропаже! — пролунало уїдливе сильним глибоким чоловічим голосом. — Об’явився, коли щось треба стало?

Ми з магістром Фланаганом якраз зайшли до кабінету цілителя, який, як розповів мені сам же магістр, знаходився у лівому крилі палацу. Сама б я зроду не зорієнтувалася у хитросплетіннях коридорів і загубилася вже після третього повороту. Якби магістр не тягнув мене за собою, то так і лишилася б блукати серед цих лабіринтів до скону, а опісля вже й привидом.

Тепер же тільки й лишалося, що покірно слідувати за вчителем. Навіть навколо не роздивлялася, бо магістр спеціально, щоб ні з ким не зустрітися, пішов коридорами для прислуги. І коридори ці були геть нецікавими: темними, сірими, монотонними, однаковими.

Аж поки ми не піднялися на два поверхи нагору. Там вже було на що подивитися. Стеля тут здіймалася високо, та ще й була прикрашена фресками, що зображали не просто малюнки, а цілісінькі сцени, може, з давніх легенд. Ще тут було багато світла. Воно лилося крізь вузькі вітражі, розфарбовуючи мармурову підлогу у відтінки сапфіру, рубіну й золота.

На стінах висіли картини, проте роздивитися їх я не мала змоги. Магістр ішов упевнено, не звертаючи ні на що уваги, він точно бував тут не один десяток разів. Тож і я мала поспішати за ним слідом, попри власне бажання зупинитися і роззирнутися.

А ось тепер ми переступили поріг кабінету головного королівського цілителя й одразу ж наткнулися на єхидне привітання.

— Можна подумати, ти не знаєш, де мене знайти, — не лишився в боргу Фланаган.

— Ага! — пирхнув цілитель. — Наче до твоєї халупи можна безкарно підступити.

Кхм, у магістра всі друзі такі самі ґедзі, як і він? Чи то просто збіг? Бо в тому, що цілитель — добрий товариш моєму учителю, я не сумнівалася ні на мить: попри уїдливі слова, на немолодому обличчі чоловіка світилася радість від зустрічі. Та й Фланаган теж усміхався.

— Хоч я й пошкодую про свої слова, — хмикнув магістр, — проте зараз до моєї, як ти сказав, «халупи», можеш підступатися сміливо. Заклинань на ній нема, а артефактів я, як ти знаєш, не дуже люблю.

Обличчя королівського цілителя після цих слів перемінилося.

— То магія так і не повернулася? — співчутливо запитав він.

— Ну ти ж чудово знаєш, що вона не повернеться.

— Але я відчуваю потоки, Айдене! Якби магії в тобі не було, ти б і відчувався, як проста людина.

— Багато ти зустрічав тих, хто відчувався саме так?

— Ну ти ж знаєш, що єдиний, хто вижив з випаленими каналами.

— Так звідкіля ти тоді можеш знати, як відчуваються вигорілі маги?

Було зрозуміло, що така перепалка відбувалася між цими двома точно не вперше, і кожен продовжував стояти на своєму.

— Тоді чому ти просив про зустріч? — зрештою першим здався цілитель. — Я думав, у тебе відбулися якісь зміни.

— Зміни й справді відбулися. І я ні злидня не розумію, які саме, — зітхнув магістр. І м’яко підштовхнув мене виступити вперед. — Знайомся, це моя учениця, Бренна Фарлейн.

Ти диви! Він навіть прізвище моє запам’ятав! Хоч і ніколи не називав його вголос.

— Бренно, — продовжував між тим Фланаган. — Перед тобою королівський цілитель його вельможність Гаре́т Лейн.

За здивуванням на обличчі його вельможності Лейна я зрозуміла, що він навіть уваги не звернув на те, що магістр зайшов до кабінету не сам. Невже він і справді такий неуважний?

Хазяїн кабінету знизав мене пильним, ба навіть прискіпливим поглядом, немов за ту мить намагався вивчити й моє нутро також, а потім недбалим рухом протягнув мені праву руку. Чому недбалим? Бо тримав долоню повернутою таким чином, що я так і не зрозуміла, хотів він її потиснути чи поцілувати. Як не зрозуміла й того, чи прагнув він мене принизити цим жестом, чи то просто не звернув увагу.

У будь-якому випадку протягувати назустріч мені було нічого, тож я лише виразно, щоб його вельможність точно побачив, змахнула куксою та склала руки на грудях, лишаючи його долоню без відповіді. Хоча в інших випадках бувало просто протягувала ліву руку, і так уникала конфузу.

— Рада знайомству, ваша вельможносте, — сухо мовила стандартну фразу. Розшаркуватися перед ним, нехай він і головний цілитель у королівстві, геть не хотілося.

Проте Гарету Лейну вдалося мене здивувати. Варто йому було побачити моє каліцтво, як він миттю перемінився в обличчі. Я аж відсахнулася від здивування, коли він зі щирим співчуттям кинувся до мене.

— Бідолашна дитинко, — ледь не голосив він, геть вганяючи мене у заціпеніння. — Як давно ти втратила свою другу долоньку? — він обережно, ніби міг щось пошкодити своїм дотиком, витягнув мою куксу та взяв у свої руки, торкнувся її заокругленої частини, якраз там, де й мала би виростати моя друга долоня.

Поряд, спостерігаючи за цією сценою, засміявся Фланаган:

— Гарете, тримай себе в руках! — а потім вже до мене: — Він у нас дуже трепетно ставиться до жінок, які мають поранення.

— Бо жінки створені насолоджуватися життям, а не страждати, — огризнувся цілитель і знову повернувся до мене: — То як давно?