Розділ 21. Так звана прогулянка

— Ти хотіла прогулянку? Ну то збирайся! — видав мені Фланаган кілька днів потому.

Я аж очі вибалушила, не ймучи віри почутому. Адже відтоді, як він пообіцяв мені час від часу виводити мене в місто, спливло вже багацько часу, проте вчитель ще жодного разу не виконав своєї обіцянки.

Спершу мав якісь справи, тож на всі мої нагадування лиш відмахувався, а потім, коли сходив на прийом до короля і повернувся розлюченим, я й нагадувати боялася. Майже змирилася з тим, що до самого вступу до Академії сидіти мені сидьма у його будинку.

Аж тут таке!

Кинулася нагору, до спальні, а вже там — до гардероба, бажаючи обрати найкраще вбрання для першого виходу в люди. Запал мій трохи остудив голос учителя:

— Тільки швидко! Ненавиджу, коли довго вовтузяться.

Ну, швидко, то й швидко. Витягнула просту сукню прямого крою насиченого бузкового кольору, притулила до себе перед дзеркалом і сама собі кивнула. Гарний вибір.

І взялася перевдягатися. Через те що мала лише одну руку, перевдягання завжди було для мене не найлегшою справою, навіть попри давню звичку та спеціально скроєний одяг. Жодне моє вбрання не мало шнурівок, хіба лиш декоративні, проте й ґудзики чи гаплички (особливо вони!) доставляли чимало клопотів.

Обрана сукня, на щастя, містила всього лише п’ять ґудзиків, з якими я впоралася навдивовижу швидко. І повернулася ще раз до дзеркала, щоб оглянути себе.

Як я вже говорила, сукня мала прямий крій, поділ її доходив мені до середини литки, — саме така мода, як пояснила мені кравчиня, зараз панувала в Ейрдаллі, та й в усьому «цивілізованому» Арвіннелі. Хоча на мій «нецивілізований» погляд, така довжина була закороткою, проте дійсно містянки у своїй переважній більшості вдягалися саме так. Тож я теж слідувала їхній моді.

Єдина відмінність, яка була на моїй сукні, це широкі довгі рукави, щоб не надто акцентувати на відсутній правій долоні. Хоча вона все одно була помітною, якщо знати, куди дивитися. Ну або просто уважно роздивлятися.

Проте кому я здалася у величезній столиці?

А так сукня мала просто прекрасний вигляд.

Задоволена побаченим, та ще й майбутньою неочікуваною прогулянкою, ледь не підстрибом спустилася вниз, до холу, де на мене вже очікував Фланаган.

— Руку свою прикрий, — тут же буркнув він. Ну не міг мій учитель не зіпсувати мені піднесений настрій!

— Якщо вона вам не подобається, то це не означає, що і решті люду є до неї якесь діло! — огризнулася йому, навіть не думаючи виконувати його розпорядження.

— О-о! Ти можеш здивуватися, — пирхнув магістр. — Але яке мені до того діло? Сама зараз побачиш на власні очі. А мені якраз і немає діла до твоєї руки, головне, що ти сама з усім справляєшся, — додав він наостанок і першим пішов до виходу. Й у дверях теж мене не пропустив. А ще щось мені про «леді так не роблять» вказував!

Варто нам було відійти на кілька кварталів від дому Фланагана, як я зрозуміла, що він таки мав рацію: на мене витріщалися абсолютно усі! Ні, спершу майже кожен зустрічний, як добрий знайомий, розкланювався з моїм учителем, викликаючи у того гримаси зовсім не щастя на обличчі. А вже потім з цікавістю ті магістрові знайомці переводили прискіпливий погляд на мене і роздивлялися з ніг до голови мов під лупою.

І жоден — жоден! — не пропустив мою праву руку. Хтось найрозумніший просто здивовано скидав брови, інші гидливо кривилися, а треті й узагалі вважали своїм боргом висловити цінну думку з цього приводу.

Як от:

— Ой, як негарно! Приховайте ваш обрубок і не бентежте ним людей.

Або:

— А чому ви не одягнете пальчатку і не напхаєте у неї хоча б вати? Щоб ніби здавалося, що рука у вас є.

Чи:

— Ой, прикрийтеся! Бо мене зараз знудить!

І якщо попервах я й намагалася поводитися, як леді, чекаючи, що магістр вступиться за мене, як повчав колись при першій зустрічі, то потім мені набридло, і я, вчергове вислухавши від однієї екзальтованої панянки про те, яку огиду у неї викликає моя кукса, вирішила більше не церемонитися:

— Ну то зніміть свої окуляри. Впевнена, під ними ви сліпа, як кріт, тож і не побачите моєї кукси. Або просто не пхайте свого довжелезного, теж не надто привабливого носа у справи, до яких вас не запрошували.

Жінка похлинулася повітрям від обурення, а за моїм плечем почулося фиркання магістра. Проте мені було байдуже на обох, не чекаючи розв’язки, я покрокувала вперед. Назустріч черговому знайомому, який мав за обов’язок висловити своє вже геть неоригінальне «фе».

Але цього разу дещо змінилося. Магістр, який до того мовчки вислуховував зауваження, тепер, почувши чергове зауваження від незнайомця, схопив мене за праве ж таки передпліччя, вибиваючи з колії, обережно накрив долонею мою куксу і мовив:

— Ви не маєте ні найменшого права говорити такі огидні речі людині, яку вперше зустріли на своєму шляху. Ніхто не змушує вас дивитися на її ушкодження, вона точно не виставляє його напоказ, але за образу можна отримати навіть судовий позов. Ви цього добиваєтеся?

Судовий позов? Це він зараз серйозно?