Розділ 19. Магія без магії

— Гад твоїй морді! Що це таке? — вигукнув Фланаган, дивлячись на свої сяйнисті пальці. Мене теж дуже цікавило це питання.

Поки він, розгублений, втупився у власну магію, я скористалася можливістю і виплуталася з його захвату. Так і думалося легше, коли опинилася поза зоною його досяжності. Хоча, відповіді я все одно не знаходила, магія на його пальцях відчувалася, як моя власна. Але такого не могло бути. Чи я ще чогось не знаю?

— Як таке можливе? — підтвердив магістр мої підозри: він теж уявлення не мав, що зараз відбулося.

А потім тріпнув рукою — і магія розсипалася на дрібні зірочки. І випарувалася без сліду. Магістр спробував ще раз її випустити, і навдивовижу йому це вдалося. І ми знову зачудовано поглядали на дивовижу. Проте цього разу іскри на пальцях протрималися зовсім недовго, осипалися буквально через кілька митей. Втретє й зовсім лиш на один удар серця спалахнули та погасли. Більше, скільки Фланаган не силкувався, у нього нічого не виходило. Як і завжди.

— До вас повернулася магія? — все ж уточнила я. Чи мало, можливо вперше так і мало бути?

— Якби повернулася, — сердито огризнувся вчитель, — зараз би мої пальці продовжували іскрити.

Він знову спробував викликати магію. І знову все було безрезультатно.

— Але ж у вас вийшло кілька разів?

— Не кілька, а лише раз. Вперше, тоді, коли ми разом плели заклинання. Саме тоді я відчував, що можу сам його завершити. Вдруге то були лише даремні іскри, з них нічого б не вийшло, навіть якби я спробував сплести щось легеньке, ну а втретє і поготів. Ти все бачила.

— І ви не відчуваєте в собі магії?

— Ні краплі. Та й та, що тоді показалася, була теж не моєю. Моя була агресивна та бурхлива, а ця — якась лагідна, добра. Цілюща, — магістр говорив повільно, ніби пригадував усі відчуття, які були в нього, коли на пальцях іскрила магія. — Як твоя! — додав він наостанок.

— Так… Я теж це відчувала, — зізналася. А потім все ж і про підозри свої запитала: — Але ж так не буває?

— Не буває, — похитав головою магістр. — Точніше, це — заборонена магія.

І замовк, нічого більше не пояснюючи. Знову провалився у свої думки, а мене ледь не розірвало з цікавості! Що значить — заборонена?

— А мені розказати не хочете?

— Не хочу, — пирхнув магістр. — Але ж ти не відчепишся!

— У вас немає жодних шансів! — підтвердила йому.

— Добре, — Фланаган так швидко здався, що я вже запідозрила у нього хворобу. Але ні, наступною фразою він розвіяв мої сумніви: — Але зараз ми завершимо наше заняття, а вже потім, під час вечері, я й розповім тобі все, що сам знаю.

Хоч як мене не роздирала цікавість дізнатися просто тут і зараз, проте я все ж приречено зітхнула, розуміючи, що якщо стану наполягати, взагалі нічого не дізнаюся.

Натомість скинула руку і запитала:

— Думаю, я вже можу сама відтворити заклинання? — мені страшенно не хотілося, щоб магістр торкався мене знову. Не хотіла втратити концентрацію, боялася усіх тих незрозумілих відчуттів, які він викликав у мене своєю присутністю так близько.

Чоловік мить задумливо дивився на мене, а потім кивнув:

— Плети!

Я зосереджено, хоч і трохи нервуючи, що щось напартачу, почала виплітати заклинання крижень. І після кожного руху позирала на кам’яне обличчя магістра. За стільки часу я вже навчилася розрізняти емоції навіть на непорушному виразі, тож і зараз бачила, що він схвалює. Та й сама розуміла, що все виходило правильно, заклинання формувалося так, як треба.

Ну то я й дозволила собі трохи розслабитися і відпустити контроль. Звісно ж це стало моєю помилкою, бо я, натхненна своїми успіхами, додала на останній петлі, коли треба було закріплювати, значно більше магії, аніж робила зазвичай.

Кристали на моїй долоні вийшли не світло-блакитними, а трохи синюватими, і меншими, аніж до того.

Але ні мене, ні тим паче магістра це не насторожило. Певно, ми досі були під враженням від того, що він якимось чином зміг скористатися моєю магією. Зараз же чоловік оглянув моє заклинання, вдоволено кивнув і дозволив:

— Жбурляй! — і вказав на захищену стіну, якраз і призначену для такого роду експериментів — вона мала би погасити заклинання, проте показати його дію.

Ну я і жбурнула. На наші голови…

Ні, стіну, цього разу я не висадила — спрацював захисний артефакт. Але шкоди все одно завдала добрячої. І стіні, і нам самим. Бо щит плести то я вміла, та тільки повільно, як і всі інші заклинання. І блискавично виставити його точно не могла.

Магістр спробував. Як і перед цим, у нього нічого не вийшло: магія, ні його, ні моя, так і не відгукнулася на його рухи.

В результаті мої льодяні голки вп’ялися в стіну, вилущуючи значні шматки тинькування та розплавлюючи своєю силою захисний артефакт, але не розсипалися, як мало б бути. Ні, вони-то розкришилися на частинки, ще гостріші, аніж були від початку, проте відстрибнули від стіни, як гумові, і полетіли просто в нас.

І тут магістр мене здивував.

Розуміючи, що заклинання щита не спрацює, він стрибнув просто на мене, хоч між нами була добряча відстань (я спеціально відходила якомога далі, коли вирвалася з його обіймів), і повалив мене на землю, прикриваючи від жалки́х уламків.