Розділ 17. Доброго ранку!

— Бренно! Що в демона ти робиш у моїй постелі?!

В очі мені вдарив промінь сонця, тож я якийсь час не могла зорієнтуватися, що мене розбудило і де я взагалі.

А коли все ж примружилася і сфокусувала зір, побачила перед собою заспаного і розкуйовдженого, а ще сердитого Фланагана. Ми з ним і справді лежали у ліжку. Але тільки й кімната, і ліжко були моїми.

То це виходить, я вчора таки заснула? От же не варто було ризикувати! Відчувала ж, що виснажена. То краще б уже на підлозі розтягнулася, може, не так міцно б і спалося.

Поряд у магістра, судячи з виразу його обличчя, теж прийшло усвідомлення:

— От срака! Я що, таки затягнув тебе до ліжка?!

— Що? А, ні, ні! Ви не… — я підхопилася і відійшла на безпечну відстань, і тільки потім знову подивилася на вчителя. Живого і, здається, неушкодженого.

— Ти одягнена, — зауважив він з полегшенням. І теж спробував хоча б сісти, проте йому це не вдалося. Він тут же впав назад на подушки. Проте не здавався аж так одразу, сперся на лікті й уже з такого ракурсу оглянув і себе. А потім повернувся до мене і поділився результатами огляду: — І я теж одягнений. Але чому?

— Чому ви одягнені? — геть не розуміла, до чого такі питання.

— Ні, чому ти була в моєму… — він осікся та озирнувся. — Ні, що я роблю у твоєму ліжку?

— Бо де знаходиться ваше, я досі не знаю, — від полегшення, що нічого непоправного з магістром скоріше за все не трапилося, в мені знову прокинулася єхидна колючка.

— А навіщо тобі це знати? — він скинув брову.

— Ви що, геть нічого не пам’ятаєте?

— З учора? Не дуже, — Фланаган похитав головою. А потім насупився, певно, поринувши у спогади.

Я не заважала, натомість мимоволі милувалася грою його міцних м’язів, які виднілися у досі розстебнутому комірі сорочки. Вчора, коли він був непритомний і розслаблений, вони так не вигравали.

— Так, — протягнув вчитель, і ще раз спробував сісти. Цього разу йому вдалося. Він навіть ноги звісив на підлогу, але підводитися не поспішав. — Я пригадую, як ходив на прийом до короля.

То он куди він пропав на увесь день! Цікаво, що від нього хотів Його величність.

— Потім пішов до корчми, — продовжував магістр, — де й напився. А коли почало темніти, поплентався додому. Прийшов, не знайшов тебе, обурився, — він зніяковіло почухав кінчика носа, — і пішов шукати. А знайшовши, трохи втратив контроль. Тим паче коли побачив, що саме ти читала.

Фланаган перевів погляд на мій столик, де я вчора спохвату забула ту сумнозвісну книгу. І помітив же!

— А от далі — пустота. Що я встиг накоїти? І як опинився тут?

Вагалася, чи розказувати усе, як було, чи трохи прикрасити реальність. Проте мені важливо було знати, як на нього подіяла моя магія, тож треба було самій бути цілком відвертою, щоб і від нього потім почути правду про його стан.

— Я спала, коли ви підійшли, — нагадала йому.

— От саме тому, що побачив, якою милою ти можеш бути, коли не плюєшся отрутою, а ще тому, що бар’єри в голові були розмиті алкоголем, я й втратив контроль.

Варто було обдумати сказане ним, але точно не зараз. Бо магістр досі чекав на мою розповідь.

— Ви спочатку сказали, що я тільки вдавала з себе недоторку, а потім, коли я заперечила, щось про знаки говорили…

— Знаки? — Фланаган зараз, здавалося, розумів ще менше за мене.

А я спробувала пригадати як дослівно звучала його фраза:

— «То я не вловив твоїх знаків, виходить?» — сказали ви.

Я ще цитувала, а чоловік плеснув себе по лобі, геть не вдаючи сором та розкаяння.

— Ідіот, — пробурмотів він.

— То ви зрозуміли тепер, яких знаків? Може, й мені поясните?

— Забудь! Цього тобі точно знати не варто.

Я би посперечалася, та все ж треба було розповісти, що відбулося далі. Бо результат мого удару мене цікавив набагато більше, аніж якісь там слова п’яного магістра.

— Далі ви попросили не тікати та втішити свого вчителя. Хоча направду засмученим і не виглядали.

Магістр чомусь застогнав, заховав обличчя у долоні та знову відкинувся на подушки.

— Магістре Фланаган, вам погано? — аж злякалася. А ще відчула проблиск надії, адже можна буде зайнятися його здоров’ям і розповідь про вчорашнє відкласти на потім.

— Ні! — розчарував він мене. — Тільки, окрім того, що я провалитися крізь землю хочу. Продовжуй.

— Ну-у, потім ви схопили мене за руку і хотіли… Не знаю я, чого ви хотіли, проте я злякалася… Так, як тоді, в Кілбранні, з тим вояком. Боялася, що ви теж захочете мене… — так і не змогла промовити слово «зґвалтувати» вголос. Тому просто продовжила розповідь: — Ну і загалом я вчинила так, як і тоді, зо всього маху влупила по вас сирою магією.

— Що? — магістр підстрибнув з ліжка, як ужалений, — де й сили взялися, і заскочив до вбиральні, на ходу розплутуючи шнурівку штанів.