Розділ 16. Доставка магістра

Стояла ні жива ні мертва, та ще й слабкість від використання такої купи магічної енергії та спустошеного резерву змушувала мене хилитатися зі сторони в сторону. Лиш дивилася на непритомного магістра і не знала, як мені бути. Чи ж то тікати, бо зараз він отямиться, і тоді мені точно не жити, чи якось допомогти.

В голові настирливо билася думка, що допомагати вже немає сенсу. Я просто його вбила своєю магією. І сміливості, щоб перевірити, живий він чи мертвий, у мене не було.

Але ж і лишити… Ні, як він не дратував мене, але вчинити так з ним я не могла. І так вже наробила дурниць!

Опустилася на коліна коло непритомного — будь ласка, нехай він буде тільки непритомним! — Фланагана, зробила глибокий вдих, замружилася і потягнулася рукою до його шиї.

Мить…

Друга…

Третя…

І тільки тоді я відчула слабеньку пульсацію під своїми вже захололими від переживань пальцями.

Живий!

Але тепер мене напосів інший страх: якої шкоди я йому завдала? І як скоро він отямиться? Та й мені що робити до того моменту? Треба хоч дізнатися, що я йому заподіяла.

Пригадується, Трен розповідав, який саме вигляд був у причинного місця того солдата. Фланагану я цілилася в груди, тож не так соромно було розстебнути його камзол і сорочку, щоб перевірити. Та тільки як же страшно було це робити!

Може, все ж почекати, коли він отямиться? Має ж він отямитися?

Але ні мої слова, ні стусани не мали жодного ефекту: магістр лежав нерухомо, навіть вії не тріпотіли. Приклала долоню до його грудей і спробувала, як тоді, коли він розповідав мені про втрату магії, відчути його магічні потоки.

І на диво, цього разу мені це вдалося майже одразу. Напевно, запам’яталися відчуття від минулої спроби. Чи то було щось інше?

Гадати зараз не стала, лише зраділа тому, що, мабуть, не завдала непоправної шкоди. Проте впевнитися в цьому було все ж варто. А тому я, знову замружившись, потягнулася до ґудзиків. Камзол розстебнула повністю, потім розплющила одне око, глянула на застібку на сорочці, і знову навпомацки висвободила ще чотири ґудзики. Далі розстібати не було сенсу, груди й так звільнилися від тканини. Можна було відкривати очі та перевіряти.

Та от тільки я все ще не наважувалася. Натомість навмання торкнулася його шкіри. Тепла і гладенька, навіть немов оксамитова. Пальці щось полоскотало, і я, здивована, все ж розтулила очі.

Шкіра й справді мала вигляд неушкодженої. Тільки рожевою була, немов обгоріла на сонці, у місці, де було осереддя магічних каналів.

Це я зробила? Але, хай там як, та все ж шкоди я не завдала, все ж лупила цілющою магією, як і завжди. Тоді чому ж він по ці пори не отямився?

Долоня досі лежала на грудях Фланагана, я навіть відчувала, як розмірено б’ється його серце. А пальці мої лоскотали рідкі волоски, які вкривали його шкіру. Дивовижне відчуття! Хотілося достоту насолодитися ним, але ж не посеред темніючого саду. Та ще й холод вже пробирався попід шкіру.

То як же бути? Хтозна, коли магістр отямиться. А лишати його тут — і самій коло нього лишатися, — точно не варто.

Зрештою, я вже й так своїм випадом заробила від нього, як мінімум, лекцію, а як максимум, покарання, то що вже буде, якщо я без його дозволу скористаюся заклинанням левітації й таким чином доставлю його в будинок.

Заклинання це я вивчила лише нещодавно і тренувалася тільки на предметах, проте давалося воно мені без зусиль, тому й була впевнена, що і Фланагана ним підняти мені вдасться. Лишень би тільки резерву вистачило, щоб донести та не впустити його десь дорогою.

Підвелася на ноги та прислухалася до себе. Резерв поступово відновлювався, магії не набралося ще й половини, проте я все одно відчувала, що вже можу ризикнути. Тож скинула руки й почала плести заклинання, час від часу позираючи на магістра, чи не отямиться він у процесі.

Але ні, він так і лежав нерухомо. Тож я накинула на нього готове заклинання і почала потроху відривати тіло від землі. Дуже вгору підіймати не наважилася, щоб, раптом що, йому не високо було падати, так і залишила чоловіка десь на рівні колін. Тепер була наступна частина: малося зрушити його, змусити пливти по повітрю.

Ворухнула пальцями — і магістр теж ворухнувся, але не поплив, а просто смикнувся. Недостатні зусилля? Адже він значно важчий за усі ті предмети, на яких я до того тренувалася. Та ще й живий.

Легенько змахнула долонею. І справа нарешті пішла: магістр полинув у необхідному мені напрямку. Ледь-ледь, та все ж. А я й не наважилася надати йому прискорення, хай краще так, аніж ніяк. Тож і сама поволі попленталася слідом.

Біля скляного входу до вітальні, яким я вирішила скористатися, як найближчим, на мене чекав неприємний сюрприз. Я, коли виходила, точно прочиняла двері, аби трохи провітрити будинок, але тепер вони були прихиленими. І все б нічого, бо ж не зачиненими на замок, але я мала лише одну руку. І нею скористатися не могла, бо на ній уже висіло заклинання.

Спробувала зачепити стулку куксою, але мало того, що це мені геть не вдалося, так ще й ледь концентрацію не втратила і не впустила Фланагана на землю.

Ні, так справи точно не робляться. Нехай вже пробачить мені його сонцесяйність, та все ж довелося опустити його на терасу, а самій вже поратися з дверима.