Розділ 14. В їдальні

Від такого звернення я аж отетеріла! Забула навіть про те, що мені майже вдалося зробити дві заготівлі. Лиш тільки дивилася у вічі магістру і не могла відвести погляду від темних глибин, які просто затягували. А теплі руки на моїх плечах навіть через тканину викликали сиротинці по всьому тілу.

Та за мить чарівність моменту розвіялася, як і мої заклинання. Фланаган відпустив мене та відійшов на кілька кроків. І запитав:

— Запам’ятала свої відчуття?

Відповісти не могла — язик присох до піднебіння, тому тільки кивнула, хоч і не була впевнена, що й справді запам’ятала. Зараз я дужче пам’ятала відчуття від дотику його рук.

— Так, я зрозумів, — кивнув сам собі магістр. — Час вже перепочити. Та й поїсти б не завадило.

І тільки тепер я відчула, що ті метелики, що пурхали у мене в животі останні кілька хвилин, викликані не лише близькістю магістра, але і тим, що я фантастично зголодніла. Активне користування магією добряче впливає на апетит!

Тож ми разом з магістром пішли до кухні. Коли вийшли нагору, побачили, що за вікнами вже панують глибокі сутінки. А ми ж і незчулися, як минуло пів дня.

— Ой! А в мене ж немає нічого приготованого! — сполошилася я, зайшовши на кухню. — Я й не думала, що наще заняття аж так затягнеться.

— Ну то ми, як завжди, можемо перебитися бутербродами, — хмикнув Фланаган. — Не жили гарно, не треба й починати.

— Та ні! Треба нормально харчуватися! — заперечила йому, хоч і усміхнулася його жарту. — Зачекайте у вітальні чи в кабінеті, зараз я спробую приготувати щось нашвидкуруч. Тільки м’яса не обіцяю.

— Я допоможу тобі, — видав чоловік, закасуючи рукава. — Разом точно діло піде швидше.

Навіть для годиться не стала заперечувати йому. Хоче, то нехай допомагає.

— Але м’яса все одно не вийде, — все ж зауважила. — Його довго готувати.

— Переживу якось.

І ми в три руки взялися за приготування смаженої картоплі та овочевого салату. Нічого особливого, проте я просто ненавиділа чистити будь-які овочі. І часто лишень дуже гарно їх вимивала та використовувала зі шкіркою. Проте сьогодні я довірила цю місію магістру і стишка спостерігала, як він незграбно відрізає великі шматки картоплини разом зі шкіркою. Та про себе підсміювалася: так почистити і я б змогла своєю однією рукою.

Але все ж з його допомогою у нас вийшло значно швидше. І скоро я поставила перед його очі глибоку миску з рум’яною розімлілою картопелькою. Поряд розмістила іншу, тепер вже із салатом, і взялася за свої.

Фланаган вже нахромив шматочок на виделку і підніс до рота, як раптом стрепенувся:

— Чому ми їмо на кухні? В мене ж і їдальня в домі є.

— Може, тому, що ви не показали мені, де знаходиться та їдальня? — фиркнула йому.

— Так зовсім поряд, далі по коридору, — чоловік змахнув рукою кудись уліво.

А далі підхопився і попростував туди, куди й вказував. Довелося плентатися слідом.

За вказаними дверима відкрилася прегарна простора кімната з овальним столом на вісім персон посередині та справжнісінькою оранжереєю з квітів та невеличких дерев — навіть не засохлих! — які розмістилися вздовж зовнішньої скляної стіни. Отож, у вітальні — то не перший його експеримент з вікнами на всю стіну? Тільки тут, наскільки я могла бачити, вікно було суцільним і не відкривалося. Та й виходило воно не на сад, в якому я вже звикла гуляти, а кудись на іншу сторону будинку.

Та все ж мою увагу привернув зовсім не вигляд із вікна, його я занотувала лиш побіжно.

— Які прекрасні квіти! Невже ви самостійно їх поливаєте? — більше було б нікому. Хоча, можливо, це й робили ті покоївки. Але ж вони приходять зовсім недавно, навряд чи Фланаган розвів цей квітник з їх приходом.

— Та звісно ж ні! В мене б вони всохли вже за тиждень. Тут все налаштовано магічним чином, тож турбуватися нема про що, — він замовк на мить, а потім продовжив: — І ось, власне, їдальня. Надалі будемо їсти тут.

— Ем… я… — хоч як не хотілося знову дратувати його, та все ж: — Я не зможу принести сюди тацю з їжею, а ходити туди-сюди й носити по тарілці… — збентежено накрила куксу правої руки пальцями лівої, ніби й показуючи, чому не зможу, але й немов ховаючи. Дожилася, почала соромитися сама себе.

— То в чому проблема? Це можу зробити я, — спокійно, ніби в тому не було нічого дивного, зауважив Фланаган. — І назад віднести теж. Твоя справа — зібрати ту тацю.

Ну, в такому випадку я б теж краще споживала їжу саме тут, у красивій їдальні, а не в обридлій вже, непоказній кухні.

Фланаган виконав свою обіцянку, навіть тарілки допоміг мені розставити на таці, та й відніс її до столу. Тож тепер ми, не поспішаючи, насолоджувалися вечерею.

Магістр знову повернувся до нашого заняття. Думала, буде повчати, проте ні, зовсім навпаки.

— Не переймайся через те, що в тебе не вийшло одразу. Згадай, скільки разів ви з Треном пробували перед тим, як тобі вдалося сплести перше заклинання?

— Та десь тиждень. А може, й більше, — зізналася йому.

— Ну от. І тоді ти теж так засмучувалася?